Розділ 5. Піца примирення

Не знаю, що дратує більше: страшенне похмілля чи несамовите чхання Кайла. Кожного разу, коли він це робить, у моїй голові лунає залізний дзвін, мов удар у гонг, що продовжує пульсувати в скронях. За інших обставин я б перейнялася до нього співчуттям, але ця мігрень зводить мене з розуму!

Чому ми йдемо на той чортів пляж пішки? Ще й тягне внизу живота. Коли ми виходили з дому, я почувалася чудово, але зараз таке відчуття, ніби якесь стерво тримає в руках ляльку вуду пишних розмірів і всаджує з десяток голок просто їй у голову! Я ледве крокую вперед, а тіло нагадує желе й хитається зі сторони в сторону, здригаючись від кожного кроку.

— Відчуваю себе так жахливо, — стогне Кінг, човгаючи поруч, — як і ти того дня, коли одягла на пляж рожевий купальник-бікіні.

Його нахабна пика зухвало розпливається в наймерзеннішій усмішці, на яку здатен цей хлопець. Чергове чхання змушує мене заплющити очі й скрикнути від болю в скронях. Присягаюся, якщо він чхне ще хоча б раз, моя голова вибухне, як дешева повітряна кулька. Як же бісить цей нестерпний біль!

Але завдяки Кайлу тепер у моїй біднесенькій голівці заграли ті ганебні спогади, мов старий чорно-білий фільм із веселою музикою на задньому плані. О, так. То був найжахливіший день у моєму житті — день, коли Мел підштовхнула мене до того відчайдушного вчинку.

«Будь такою, якою ти є», — надихала вона мене, мов фея з чарівної казочки.

І я була. Товстим кнуром у роздільному рожевому купальнику, над яким до сліз сміявся весь пляж, а Кайл — найголосніше за всіх.

— Ти ще й виглядаєш так само, — з відчутною образою в голосі відповідаю я на його жарт.

У мене просто немає сил лупцювати цього дурня, тож я волію ігнорувати всі його тупі витівки й жарти. І, як виявляється, ця стратегія — безпрограшна. Кінгу швидко набридає цькувати мене, і він затикається. Бідолаха ледве тримається на ногах. Він і справді виглядає не дуже добре: обличчя надто бліде, а волосся геть мокре від поту. Не треба мати диплом лікаря, щоб зрозуміти — цей кретин застудився через своє безглузде вечірнє купання в холодному морі. А ще кажуть, що дурні не хворіють!

Я не хочу нічого говорити з цього приводу, адже мені кортить якнайшвидше дістатися пляжу, забрати його мотоцикл і дозволити йому підвезти мене до будинку Мел. Як же недоречно батько витурив мене з власного житла!

Ми йдемо, мабуть, години з дві, і виникає відчуття, що той клятий пляж усе далі й далі від нас. Чомусь мене страшенно мучить спрага, пробирає легкий озноб, але Кайлу, здається, ще гірше. Гадаю, в нього піднялася температура, адже виглядає він досить кепсько. Його губи так пересохли, що зараз нагадують два шматки зморщеної мочалки.

Нарешті на горизонті з’являється пляж, і я полегшено зітхаю. Морська гладінь мерехтить яскравим сонячним промінням, мляво граючись хвилями. На піску сидить зграя чайок: вони так голосно кричать одна на одну, що здається, ніби птахи сперечаються між собою. Уздовж пляжу ходить парочка з собакою, насолоджуючись шумом хвиль і свіжою морською прохолодою. У носі лоскоче солоний запах моря, відганяючи нудоту, й дарує таку свіжість і бадьорість, що аж на душі стає приємно. Я помічаю, як радісно величезний білий пес ганяє тих незграбних птахів, намагаючись упіймати бодай одного за крикливий дзьоб.

— Куди тебе підкинути? — мляво каже Кайл, коли ми підходимо до його бідолашного мотоцикла, який, здається, занудьгував за довгу ніч на самоті.

Він ледве простягає мені той самий шолом із блискавкою, який одягав минулого вечора, і протирає долонею обличчя, намагаючись зібратися з думками. Господи Боже, він зовсім хворий! Мабуть, у нього надто висока температура! Я підношу руку до його чола, але він не дозволяє мені торкнутися себе. Кайл дивиться на мене з неабиякою люттю, стискаючи моє зап’ястя, неначе я якась злодійка.

Так, до «слухняної дівчинки» мені далеко, але їхати з хворим водієм трохи страшнувато. Кайл обережно сідає за кермо та впевненими рухами застібає свій шолом. У кишені моєї куртки дзвонить телефон, і я швидко відповідаю, намагаючись відтягнути поїздку та вигадати якийсь вихід із ситуації.

Дзвонить Рей, пропонуючи перемир’я. Його голос здається таким засмученим, що серце одразу тремтить від раптового почуття провини. Мені достатньо й звичайного «вибач», щоб усе всередині здригнулося. Все-таки він мій найкращий друг. Тим паче мені зовсім не хочеться їхати до Мел і слухати історію нещасної Кіри та її любовних страждань. У мене є власні проблеми, і сьогодні аж ніяк не кортить вичавлювати з себе співчуття.

— Я їду до Рея, — сухо кажу я, поклавши слухавку. — Напевно, ще трохи прогуляюся. Тут недалеко є зупинка, тож сяду на автобус. Тоді до зустрічі, друже.

Кінг ледве помітно хитається зі сторони в сторону, і я навіть починаю хвилюватися: якщо він потрапить в аварію, я безперечно почуватимуся винною. Розбитися на смерть сьогодні, звісно, не входить у мої плани, але й залишати хлопця одного я не можу. Я ледве встигаю розкрити рота, щоб запропонувати приєднатися до мене й поїхати автобусом, як він щось шипить крізь шолом і знову хапає моє зап’ястя, притягуючи до себе.

— Залазь! — гарчить на мене Кайл, заводячи мотор.

Чомусь я більше не чиню опору, а лише слухняно видираюся на мотоцикл. Зараз Кайл дуже лякає мене, але десь глибоко всередині я просто боюся відпускати його самого. Хто знає, можливо, моя вага стане для нього гарною подушкою безпеки.

На мій подив, він керує дуже обережно і не так швидко, як минулого разу. Ми тримаємо безпечну відстань, проїжджаючи повз машини. Мені навіть не доводиться хвилюватися, тому що Кайл справді вправно керує своїм «залізним конем». Хоча, теж мені принц…

Коли ми під’їжджаємо до будинку Рея, я ледве встигаю злізти з мотоцикла та віддати Кайлу шолом, як він їде геть, навіть не попрощавшись зі мною. От хамло! У спину я показую йому язика. Ну й гаразд, дякувати Богу, що все обійшлося без аварій. Але більше я так ризикувати не стану! Сьогодні нам пощастило, та хто знає, як усе може скластися наступного разу?