Розділ 2. Вечірка не за планом

Нескінченно довго можна дивитися на три речі: як палає вогонь, як тече вода… і як хтось намагається втекти від себе.

Вітаю. Мене звати Кая Уільямс, і я та, хто постійно тікає. Не дуже вдале знайомство, правда? Але якщо ви дізнаєтеся про мене більше, можливо, я навіть вам сподобаюся.

Що про себе можу розповісти? О, багато чого! Я геть не розуміюся на житті. Здається, усі довкола знають більше за мене. Вони завжди поводяться так, наче володіють цим світом. А що залишається для невпевненої у собі пухкенької дівчини?

Я теж хочу бути особливою! І популярною! Хочу знайти свій власний шлях. Але чому це так складно? До біса усі ці стереотипи, до біса лицемірні пики та правила, які нав’язують інші!

Я хочу бути собою! Дізнатися, що таке кохання. І нарешті перестати тікати від проблем.

Інколи трапляється, що власні думки стають твоїми найзапеклішими ворогами. І якщо ти не здатен приборкати їх, вони беруть гору, і тоді ти летиш на самісіньке дно.

Сьогодні в моїй голові розгортається справжня війна. Війна, здобути перемогу в якій майже неможливо, особливо коли з самого початку відчуваєш поразку. Нелюбов до самої себе сягає критичної межі.

Я швендяюсь кімнатою туди-сюди, вигукуючи брудні лайки. Усе, що потрапляє під гарячу руку, миттєво летить у стіну або зі злістю розтоптується під ногами. Але найбільше в цій баталії страждає один ні в чому не винний предмет — дзеркало. З ненавистю я жбурляю в нього все підряд, бо одного-єдиного погляду на власне відображення достатньо, аби довести мене до шаленого сказу.

Ненавиджу.
Ненавиджу!
Ненавиджу!!

Мої руки хапають усе, що якимось дивом уціліло після минулого нападу, і з диким ревом я жбурляю черговий предмет у своє ненависне відображення. Сльози душать мене, стискають горло спазмом так сильно, що я змушена хапати повітря, намагаючись вгамувати біль. Лунає гучний тріск, адже нарешті я влучаю в ціль — і на підлогу сиплються уламки величезного настінного дзеркала, ніби розбивається не воно, а я сама.

У кімнаті зависає дзвінка тиша, і я нарешті починаю приходити до тями. У вухах глухо відлунює серцебиття, а в грудях шалено палає від важкого, глибокого дихання. Обличчя горить так, ніби я впала лицем у розпечене вугілля.

На стіні вціліла лише одна-єдина незаймана рамка з дитячою фотографією. Я дивлюся на неї й відчуваю, як сльози знову навертаються на очі, і серце вмить стискається болісним щемом. На фото Рей обіймає мене за плече, а я радісно усміхаюся, тримаючи в руках маленьке кошеня.

Мені не під силу повернути час назад. Але якби я могла… я віддала б за це все, що завгодно. Навіть власне нікчемне життя.

Розгрібати після себе безлад значно складніше, ніж влаштовувати його. До того ж на це пішло надто багато часу. Зараз я запізнююся вже на цілу годину — якби, звісно, усе ж зважилася піти на ту кляту вечірку.

Так, я відмовилася одразу, щойно Кайл запропонував. То чому ж тепер так жалібно дивлюся на екран свого мобільного? На що я чекаю? Невже справді сподіваюся, що хтось зателефонує й витягне мене з цього болота, в якому я загрузла по самі вуха?

Мені потрібен хоч хтось. Але телефон зрадницьки мовчить.

Зав’язавши волосся в тугий хвіст, я вмиваюся й із сумом дивлюся на своє почервоніле обличчя. Добре, що хоча б у ванній досі є дзеркало і мені не спало на думку розтрощити їх усі.

Зітхнувши, я проводжу мокрою рукою по його поверхні, розмиваючи образ пухкенької дівчини, що дивиться на мене у відповідь.

— До біса! — кажу я, нарешті набравшись духу.

Я спускаюся сходами на перший поверх і впевнено крокую у вітальню. Проходячи повз комірчину батька, помічаю, що там ще й досі горить світло. Він ретельно оформлює якусь величезну прикрасу.

Його прикраси — наш єдиний прибуток, тож від виконання замовлень та їхнього обсягу залежить місячний бюджет. Іноді ми живемо спокійно, майже приспівуючи, але трапляється, що грошей не вистачає навіть на їжу. Щоб забезпечити нас, тато цілодобово просиджує у цій маленькій комірчині, майже не бачачи сонця.

Ось тільки наше спілкування з ним геть зійшло нанівець. Після того як нас покинула мати, він воліє ігнорувати моє існування, підкуповуючи мовчазними подарунками, залишеними в моїй кімнаті, або конвертом із кишеньковими грошима на кухонному столі та короткою запискою: «Для Каї».

Та бувають і так звані «чорні дні» — і останнім часом вони трапляються дедалі частіше, — коли мій батько напивається до поросячого вереску. Його запої тривають днями, а то й тижнями. Цей добряга перетворюється на зовсім іншу, незнайому мені людину. Не те щоб це лякало мене — мій тато і мухи не скривдить. Але родина Рея давно перестала з нами спілкуватися, і мені здається, що його мати іноді зовсім не хоче, аби Рей приходив до мене в гості.

Ось так, непомітно, моє життя і котиться шкереберть.

— Я пішла, — кажу я, зупинившись у дверях. — Буду пізно.

У відповідь чую ледве чутне «добре», ніби я звертаюся до сторонньої людини. Від нього тхне алкоголем. Знову зазирає до пляшки. Як же мені набридло все це! Йому все одно, куди я йду; навряд чи він чекатиме мого повернення.

А може, це й на краще — хто зна? Все ж таки я зібралася на вечірку. На моєму місці всі б мріяли, щоб їх з такою легкістю відпускали до самої ночі. То чому ж мені так гірко від цієї клятої свободи?

Я тихо зачиняю двері і йду геть.

Дивно… Я гадала, що коли прийду, веселощі будуть у самому розпалі. Та все виявляється зовсім інакше. На ґанку сидить Кайл, тримаючи в руках пляшку пива, а з напіввідкритих дверей долинає якийсь шалений галас. Судячи з усього, вони всі встигли посваритися між собою. То ж їм і справді було не до мене. Трохи егоїстично, але мені стає легше — що їхня вечірка не вдалася.

Що це за відчуття? Я дивлюся на Кайла й мені навіть його шкода. Вперше бачу цього хлопця таким засмученим. Невже все дійсно настільки погано? На мій подив він помічає мене лише тоді, коли я підходжу до нього впритул.