Розділ 1. Несподіване зізнання

За вікном сяє яскраве весняне сонце. О, в такі дні так приємно прокидатися й усвідомлювати, що сьогодні не треба йти на навчання. Та для мене цей ранок стає початком усіх тих клятих дівочих страждань.

Прокидаюся я зовсім не від солодкого співу птахів за вікном, як у казках про прекрасних принцес, а від страшенного болю внизу живота й найогиднішого відчуття — коли ти лежиш у калюжі власної крові. А ще й цей бісів будильник волає, мов навіжений.

Доброго ранку тобі, пухкенька!

— Краще й бути не може, — бурмочу я, ледве стягуючи з себе ковдру.

Як і очікувалося, у такий теплий весняний день у парку зібралося безліч людей. Старші за віком вважають, що краще провести час на галявині та влаштувати пікнік із сім’єю або безцільно прогулюватися вздовж алеї. Дехто кидає фрисбі та грається зі своїми пухнастими улюбленцями, а хтось ділиться останніми новинами, накопиченими за тиждень рутинного життя.

Одна стара котолюбка тягне на повідцю старого облізлого кота, який ліниво перебирає лапками, ніби його ведуть не на прогулянку, а на страту.

Щодо молоді — вона майже завжди збирається біля центрального фонтану, адже там можна вмоститися на одній із численних лавочок і спостерігати за життям парку. Мер нашого невеличкого містечка ніколи не шкодує коштів на благоустрій єдиного зеленого куточка міста. Будь-якої пори року тут панує особлива атмосфера, і завжди можна натрапити на купу людей, які насолоджуються погодою або просто блукають, нікуди не поспішаючи.

Я помітила своїх друзів ще здалеку, але не поспішаю до них, адже в мене немає ніякого настрою. Хоча сьогодні день дійсно гарний, навіть занадто. Навколо панує справжня весна: квітуча, яскрава і до нудоти романтична.

Ох, цей аромат квітів і свіжої зелені! Його можна відчути лише цієї пори року. Добре, що я народилася саме навесні. Я люблю цю пору, навіть попри повну відсутність будь-якого настрою.

А ще весною я познайомилася з Реєм. Як зараз пам’ятаю його величезні блакитні очі, що здивовано дивилися на мене. Пригадую біль від несподіваного зіткнення і свою злість на хлопця, який раптово виїхав мені назустріч.

Я не встигла вчасно загальмувати — усе трапилося надто швидко. Нам було років по десять, і щовечора ми каталися на роликах у цьому парку. Тоді наші батьки ще не знали один одного: вони сиділи на протилежних сторонах фонтану. І з усіх дітей, що були там того вечора, я зіткнулася саме з ним.

Та закохалася я далеко не з першого погляду. Після нашої першої зустрічі я терпіти не могла цього хлопця. І це було навзаєм.

Коли в сусідній будинок переїхала їхня родина, я потай робила їм усілякі капості, а Рей у відповідь робив те ж саме мені. Наші батьки потоваришували та незабаром стали проводити багато часу разом, змушуючи нас терпіти присутність одне одного.

Ми й не помітили, як поволі почали перейматися дружньою симпатією.

Одного дня я та Рей нарешті усвідомили, що більше не були ворогами, і сталося це дуже кумедно. Ще один сусідський хлопчик, ім’я якого я навіть не пам’ятаю, адже за пів року вони з родиною переїхали, почав дражнити мене.

Ні, не через зайву вагу, адже на той час я була струнка, як тополя, а через потворний светр, зв'язаний моєю бабусею. Вділа я його лише через суворий наказ мами, і від цього мені стало так прикро та образливо, що зразу зіпсувався весь настрій. 

Ми зчепилися з рудим, і, зрозуміло, що програла саме я — він же хлопчик, а я дівчинка. Додому вертатися я не хотіла, адже та руда гидота порвала мені светр, і я вважала, що бабуся дуже засмутиться, побачивши, як я поставилася до її кропіткої праці. З носа текла кров, боліла рука, а я сиділа і ревіла зовсім не через біль.

Саме тоді мене побачив Рей, який збирався розтринькати всі накопичені кишенькові гроші на новенький CD-плеєр. Помітивши мене на тротуарі між нашими будинками, він різко зупинився. Його реакція була для мене шоком у той момент, бо цього хлопця я звикла бачити своїм ворогом, а не другом.

Він опустився переді мною на коліна і почав оглядати моє заплакане обличчя, де біля носа вже засохла кров. На його обличчі виникло обурення, але хлопчик обережно провів рукавом по моєму обличчю, стираючи сліди бійки.

— Що це я бачу? — пролунав бридкий голос позаду Рея. — Мене зараз знудить!

Мій кривдник стояв перед нами, нахабно посміхаючись після своєї недавньої перемоги. Його бліднувате обличчя з ластовинням світилося від захоплення. Це бісеня навмисно дражнило нас, провокуючи ще одну бійку.

Але такого Рея я бачила вперше за все життя. Навіть наші численні сварки ніколи не дратували його настільки сильно. Світлі очі хлопця випромінювали таку дику лють, що мені аж стало ніяково. Він вчепився в рудого, який не встиг зрозуміти, що відбувається, і так сильно, що повалив того на землю.

Вони кілька секунд котилися сирою землею, але все-таки Рей програв. Наш кривдник розсміявся ще дужче, додавши до цього нову дражнилку, яку вигадав на ходу. На мить мені стало дуже страшно — Рей лежав, розпластавшись, немов морська зірка. Та незабаром він подав ознаки життя, і я зітхнула з полегшенням.

— Гори у пеклі, покидьок! — заволала я від прикрості та образи.

І якби не моя мама, що вийшла на подвір’я через мій божевільний крик, гадаю, він би знову відгамселив мене. У той день нас суворо насварили батьки й в покарання відібрали всі кишенькові гроші, у тому числі й ті, що Рей назбирав на свій CD-плеєр протягом цілого року.

Але, попри все, з того моменту наша ворожнеча зникла, і на її місці виникло нове, сильніше почуття — дружба.

Усі ці спогади викликали в мені сильну ностальгію за тими днями, коли ми кожен день проводили удвох. Колись мені було байдуже, що про мене думали інші — тоді це взагалі не мало значення. Шкода, що згодом так багато чого змінилося. Змінилася я, і Рей теж. І від цього стає сумно, адже більше ніколи не буде того безтурботного часу, який колись був лише наш.