Пітю

Пітю

Чисте небо, палюче сонце, час першого сінокосу, час невтомної праці. Від жаркого повітря висока і буйна трава почала перегарати на гірських полях тих ґаздів*, котрі не вспіли її скосити. Щоб наздогнати втрачені дні потрібно прикласти нелюдські зусилля, працюючи цілий день під нещадним літнім промінням такого ласкавого до людей сонця. Встати, як мине опівніч, і тримати косу в руці, а брус* на поясі, ще до сіяння ранкової зорі на протязі усього сонячного дня.

День для Івана і його друзів обіцяв бути важким, як і каждий день літа, бо в літку на сінокосах можна заробити більше всього, щоб вистачило сім'ї, коли прийде сувора Карпатська зима. Закинувши своє сіно на сінник, Іван вирішив трохи підзаробити не зайвих крон* Разом із своїм сином. Як і решта його родичів та друзів він подався на підробіток до місцевого заможного пана. Ґазда той любив своє ґаздівство, силу робочу і коли робота добре робилася чужими руками. Платив людям не більше і не менше, але годувати працівників не поспішав, а коли і годував то лишень в обід, а до обіду працюй. Але сили ж косарям потрібні, як тільки світанок настане, щоб косити добре і щоб налада* до роботи була, а приходять вони лише з добрим сніданком, коли добре підкріпишся.

Дружина Івана була вагітна, через що мала законий відпочинок від маштабних справ, але хто може зупинити сильну жінку? Зоряна приготувала маленьку тайстринку* смачного обіду для свого чоловіка з сином. Зберегла в холодному місці ранішного молока в маленькій бербениці*, мелайного* коржа щойно зпеченого і шматок копченого будза* із свіжою зеленню на додачу. Справила то до малої тайстрини, що пошита була для Аннички її малої донечки і посадивши на досвідченого вівчарку Пітю відправила її до чоловіка з сином, аж на самісінький плай* де тим часом тривав сінокос. Важко втримати непосидюще дитя вдома, яке бажає пізнавати світ. До того ж працювали в Карпатах всі, змалечку дітям прививали любов до роботи, і мала Анничка не було вийнятком. Коли з духмяного сіна починали робити копиці, шоб зберегти його аж до лютої зими чи до часу пізньої осені, щоб прогодувати багате господарство, нерідко діти були активними учасниками завершального етапу в сінокосі. Під час складання копиці з сіна, яка повторює форму груші діти залазили на самісінький верх, щоб своїми тендітними ніжками формувати її верхівку, що було останнім штрихом у її формуванні. 

Пітю був помічником для сім'ї і улюбленцем, справжнім головою творинного світу, що належала сім'ї Івана. Почався його шлях на одній із мальовничих полонин, на одній із стай* де і народився він одному ґазді, що мав велику отару овец. Мав той чоловік і добрих собак, бо ж охороняти таке ґаздівство в диких умовах Карпат не легке завдання. Та сміливі і сильні вівчарки-охоронці допомагали людині у цій не легкій боротьбі з дикими хижаками, що каждий раз чатували на ласий шмат м'яса. Споконвіків вівчарі і собаки пліч-о-пліч проходили через складні будні дикої природи, споконвіку були в синонімом сміливості і відваги. 

Отак Пітю попав до Івана, він купив його в того чоловіка коли ходив свого часу рядувати* на полонину. Сподобалося йому дуже те чорношерсте щеня, усі його родичі білі, а він чорний-чорний лиш лапки білі. Так і потрапив Пітю в Іванові руки, в подолі приніс його з полонини до своєї хати.
Пітю охороняв дім, як то належить справжньому охоронцеві, усе ґаздівство, подвір'я і сім'ю Івана. Його любили всі і він любив усіх, особливі стосунки у вівчарки були з Анничкою, донею Івана і Зоряни. Прив'язаний собака був до Івана до свого ґазди, а як народилась у нього донечка то прив'язався він до дитинчати, і був біля неї. З таким охоронцем дитина в безпеці, навіть коли батьки зайняті працею, якою переповнений кожен день.

Пітю був таким великим, що маленька Анничка залізала на нього і як на коні могла кататися, а він проти не був, лише з радістю носвся куди очі бачили, щоб порадувати дитину. Розумний собака був, знав куди йти і якими шляхами, бо з Іваном сходив ледь не всі Карпати. Доставляв Анничку на собі куди було потрібно, чи то бабусі поїсти, чи то батьку обід, чи то комусь мазь зроблену Зоряною. Знав він і про що люди мовчать, про що говорять, лиш очі блистіли і вуха рухалися, все він знав, все відчував, лиш говорити як людина не міг.

Ще кажуть старі люди, що собаки світлі тварини, на них чари не діють, вони чарам не під силу. Від чар стороняться і чари бачать, а як воно там є ніхто достеменно не знає. Людина світу духовного не бачить, а як щось і побачить не збагне, що то є, а тварини щось бачать, буває тій силі і противитися можуть, але ми того не знаємо.

Зоряна перехрестила їх, дивлячися їм в слід з молитвою до Бога в материнському серці. Втоптана стежина серпантином повільно здіймалася в сторону полонин і завсім різко зникала за густим хвойним лісом. Анничка трималася за ремінець, який Іван зробив на шию і груди собаки, щоб йому було зручніше нести на собі дитинча, а дитинчаті добре триматися верхи. Густий ліс прихистив своїх гостей густими кронами дерев, заховавши в своїй затишній прохолоді. Пахло грибами і смолою, повіювало свіжістю. Шляхи були знайомими і безпечними, кожен сантиметер гір був рідним. Вони впевнено долали шлях, аж поки Пітю не сповільнив свої сабачі кроки. Його вуха насторожилися, а все тіло напружилося. Він пристально дивився вперед, винюхав щось у повітрі, щось по псяцому буркнув і повільно рушив далі, але з насторожливістю.

- Що таке Пітю? - запитала Анничка.

Він гавкнув у відповідь: так наче заспокоював її і хотів сказати, що йому лише здалося.

- Якось тут холодно! - проказала дівчинка.

І справді холод був незвичним, таким холодним і пронизливим, попри літній день. Собака звернула де потрібно і йшла далі, але знову зупинилася. Такого з ним ще не було, він завжди рухався без зупинок допоки не досяг цілі, а Анничка не переконалася, що нарешті безпечне місце і можна злізти зі спини свого пухнастого друга.