ч. 5

Відьма мене обдурила. Тільки розплющивши очі і відчувши силу, що клекотіла, переливалась, наповнювала нутрощі звіриною спрагою, я зрозумів, що все було марно.

Від тієї самої миті, коли я отямився на зарослому лободою і дикими коноплями попелищі і до тонкої білої смужки шраму на долоні. Кожен мій крок сповнений болі самоконтролю був дарма. З тим самим успіхом можна було дати себе загризти мертвякам у Христенках. І можна було б не вишукувати згадки про графа Красинського. Не відслідковувати його біографію, не шукати місце страти гайдамака Сивка.

Перед моїми очима були не руки, а лаписька чудовиська. Я і сам розумів, що знепритомнів ще людиною, а прокинувся чимось іншим. Не знаю чим. Але кожна клітинка мого тіла тремтіла від люті і неймовірної злоби. Жага розтерзати будь-яке тіло, що трапиться на моєму шляху була такою нестерпною, що засліплювала всі інші бажання.

До залишків мозку дійшло що роздивляюсь я свої сині, спотворені руки, з довгими, блискучими, немов відполіровані леза, пазурами при яскравому світлі. Очі не сльозились, сонячні промені не випікали зіниці, і було цілком добре себе почувати. Аби тільки не жага впитись зубами в м’яку соковиту плоть! Аррх!

Як таке може бути? Чому не зникають мої сили при світлі денного сторожа? Чи може таке можливо тільки тут? В незримому світі між Нав’ю і Яв’ю? Озирнувся, у високій траві все так само стояли могили з хрестами. Старі і свіжіші. Дерев’яні і кам’яні, вищерблені, розтріскані, із стертими письменами. Трава лиснилась на сонці, тягнулась пагонами в гору, коливалась од вітру. Де не де тирчав жорсткий очерет над озерцями болота. Ні сліду туману. Навіть роса  і та просохла.

В траві, немов дрібну живність, можна було помітити якусь нечисть, як т ак само як і  я добре себе почувала в цій долині. Зелені малі потерчата так і зовсім осміліли, вилізли з кущів, лупали в мій бік своїми баньками, показували на мене пальцями. Я зробив кілька кроків в їх бік, і дрібнота із вереском кинулась навтьоки, залишивши тільки опецькуватого, неповороткого, як жирний кіт чорта, що щетинився чорною шерстю і задирав хвоста, помітивши мене.

Я сунув в його бік. Бідолаха застряв копитцем у могильній плиті, смикався, борсався, смішно дриґаючи вільною ногою, морщив рожевий п’ятачок. Я прискорився в передчутті поживи. Вже уявляв, як мої кігті увіп’ються в м’яку, податливу плоть пекельного створіння. Для мене тепер було все одно кого дерти, рвати, і пхати в ненаситну пельку.

Аж раптом на сонце набігла тінь і прямо перед мною опустився янгол. Так я подумав спочатку, роздивляючись це створіння, що вирішило закрити собою мою здобич. Потім зрозумів, що перед мною напів-дівчина, напів-птиця. Довге чорне волосся вилось саме по собі за її спиною, прикривало оголені груди, і сліпучо-білу плоть її тіла, від якої неможливо було відірвати погляд.

Я витріщався на її голі груди, прикриті одними темними пасмами і відчував окрім голоду ще щось інше. Таке саме дике і дивне.

Вона стояла, склавши за плечима свої крила, незворушна, готова прийняти свою участь.

«А коли прилетить птиця-Сирін виріж його серце і з’їж»… луною бамкало  в моїх вухах. От тільки відьма не казала, що ця птиця – немов прекрасна мана, тендітна, тонка, як билинка, жінка. І виявилось, що не все чоловіче  в моєму тілі уступило місце тваринній суті. Або ж просто краса міфічною посланниці підземного царства не залишала байдужим навіть мертву плоть.

Я стояв, чув як гарчить моє горло, як важко виривається дихання з моїх грудей, як стискаються пальці в кулаки, пронизуючи мої власні долоні наскрізь гострими пазурами, і не міг змусити себе торкнутись до цього прекрасного старіння. Здавалось, ось воно моє спасіння – квітка папороті зломила волю Сирін, привела її сюди,  в цю долину, зробила покірною жертвою, яка чекає своєї смерті. І все що мені треба зробити один рух рукою, щоб її гаряче, ще пульсуюче серце опинилось в моїй долоні, а потім і в моїй пащеці. Але я не можу.

На що людина готова піти заради свого спасіння? В цю мить, маючи тіло монстра, усвідомлюючи як я проведу решту свого життя, в жазі,  в полюванні,  в безкінечній гонитві і пошуках наживи, я зрозумів, що якщо знищу прямо зараз оце утілення покірності і краси, то навіть повернувши собі людську подобу, я залишусь найжахливішим монстром. Я буду нічим не кращим несвідомого вурдалака, так і залишусь упирем, що упивався запахом свіжої крові, і дурів від смаку болі беззахисного створіння.

Я кинувся геть від птиці Сирін так швидко як дозволяли мої видозмінені ноги. Стрибав на кілька сажнів вперед, ледь торкався землі, і всюди мене переслідував її казковий медовий запах. Так ніби вона гналась за мною, а наздогнавши буде вимагати закінчити початий процес зцілення. Та я не міг дозволити собі знищити цю красу. Та коли зупинився птиця-жінка і справді була поруч. Тягнула до мене свої тонкі руки, і воліла обійняти.

dMQSDyt5