ч. 3

— Василю Євгенійовичу! — зрадів моїй появі Олешко. — Батечку, я вже й хвилюватися почав! Тут комарі завбільшки із собаку літають і сови ухкають, аж страшно.

— На, поїхали, — я махнув у бік пагорба, на який ми мали забратися, за ним був поворот на міст через Ірдинь. Ситість хилила в сон. Тому, не довго думаючи, я вмостився на жорсткій лавці, заплющив очі й миттю задрімав, як тільки розмірено заскрипіли колеса.

Прокинувся я раптово від неприродної тиші — до дзвону у вухах. Так, наче опинився під товщею води, заткнений від усього корком, що тиснув на голову. Ми стояли. Я вкляк, лячно було поворухнутися. Нелюдський страх охопив мене й сотнями голочок упився в спину. Не знаю, чого я боявся. Але в голові уривками спливали історії про графа Красінського. Я змусив себе засміятися. Кволо, істерично. Я глузував зі своєї чутливої натури, що повірила в оповідки марновірної баби й малює в уяві під враженням від почутого страшні речі. Нічого ж насправді не відбувається. Просто карета зупинилася. Тільки-но я про це подумав, як щось гупнуло у дверцята, зовсім поруч почулося звіряче гарчання й карету понесло вперед, нещадно підкидаючи горбками і ямами, мене кидало з боку на бік, здавалося, коні знавісніли. Я забарабанив тростиною в стінку карети, привертаючи Олешкову увагу до своєї персони, та марно. З такими перегонами можна втрапити в халепу. Розбитися чи покалічитися. Я не розумів, що сталося з кучером, чому він не стримує коней, але й вилізти з карети на ходу та взяти керування на себе не міг. Бо просто не вмів. Ризикував зламати собі карк раніше ніж опинився б на козлах. Тому зі всієї сили вчепився пальцями за лавку, почуваючись сметаною в маслоробці. Підлога помінялася місцями зі стелею, у мене захопило дух від того, як швидко все відбулося, мене боляче стукнуло об дошки. І знову запала тиша.

Треба було вибиратися звідси, ця думка підганяла мене, як батіг. Я відчайдушно смикав дверцята, поки не утворилася достатня, щоб пролізти, щілина. Виліз у рясну холодну росу, у руці стріляло, але найстрашніше було не це.

Я був посеред села. У місячному світлі виднілися темні, зарослі бур’янами подвір’я, забиті дошками ставні найближчих до мене хат, урослі в землю двері, перекошені стріхи. Тут було моторошно. Село було порожнім, як виїдена шкаралупка, ніде не гавкали собаки, не мукала худобина, не галасували кури. Своєю каретою я проорав чималу борозну, перш ніж голоблі відірвалися й коні кинули карету та мене в ній. Олешки ніде не було. Що могло статися, поки я спав?

Друзі! Книжка вийшла друком! Дочитати пригоди етнографа можна на папері! Замовити книгу можна у мене.