ч. 1

Туман наповзав рваними пасмами, за три лікті від карети вже нічого не було видно. Навіть голови й гриви коней ховалися в ньому, і тому здавалося, що карету везуть одні кобилячі крупи. За голоблями наче хто натягнув біле простирадло — то світло єдиного ліхтаря, почепленого на козирок, розсіювалося в тумані, не здатне розігнати густої мли.

Звісно, краще було б зараз сісти до карети, завісити фіранки й спробувати задрімати на жорстких подушках. Але я не міг. Що ближче я був до мети своєї подорожі, то сильніше охоплювала мене нетерплячка. Тому я сів на козли, поруч із кучером, щоб першим побачити те, що шукав.

— Ваша шляхетносте, ви не втомилися? — потираючи очі, запитав нарешті кучер. Його вочевидь, як і мене, гнітила тиша. У густому, як молоко, мареві звуків було майже не чути. Вони тонули в тумані, долинаючи до нас наче з потойбіччя. Звичайні для цієї пори року ухання пугача чи дзявкання лисиці, здавалося, западали просто в душу, залишаючи там холодок.

Уява малювала полчища чудовиськ, що скрадалися дорогою за нами. І мені стало совісно, що я потягнув у цю небезпечну мандрівку слугу. Але я переконував себе, що насправді жодних підстав хвилюватися немає. Якщо на когось і чигає небезпека, то це на мене.

Нарешті дорога пішла під ухил, усупереч логіці на низині, куди ми спускалися, туман почав рідшати, показалися кущі на узбіччі, що тягнули до нас свої пазурі, над нами вигулькнув повний місяць, освітлив сріблястими променями блискучі конячі зади, бліде обличчя кучера, із глибокими чорними ритвинами, залишеними хворобою, смуги білого туману між бур’яном.

Пахнуло сирістю з нотками болотної м’яти й плісняви. Зовсім поруч завив якийсь звір. Кучер перехрестився, заворушилися потріскані білі губи, шепочучи молитву. Я дужче закутався в плащ. Тіло під ним пашіло, прохолода навколо дратувала, не даючи жодного полегшення.

— Тут ставай, — примітивши на узбіччі високий, у людський зріст камінь попросив я слугу.

— Та як же, пане?! — кучер спробував мене зупинити. Але я махнув рукою, обриваючи його несміливий протест. Натягнулися віжки, зафиркали коні.

— Якщо до світанку не повернуся — їдь без мене.

Важко ступив на землю, чоботи миттю заросилися. Зробив крок, схилився над каменем, приклавши руку до шершавої, покритої мохом і лишайником поверхні. Пустить чи ні? Тільки раз на сім років буває така ніч, як сьогодні. Боюся, до наступної я не доживу.

Місяць, що до того ховався за хмарою, знову вигулькнув, освітлюючи мою дорогу, туман стелився десь на рівні колін. Я заплющив очі, важко дихаючи, рот наповнила слина, із болем полізли зуби, слух умить загострився, хоча куди вже далі — здавалося, я чув, як змахують крильцями комарі, як ганяються за ними кажани, як м’яко ступає лапами невідомий звір, принюхуючись до мене.

Щось змінилося у світі. Жар посилився. Коли я розплющив очі, помітив серед туману хрести. Заокруглені кам’яні й дерев’яні, зовсім древні та трухляві, із гострими, обламаними краями. Вони тягнулися в далечінь, розносячи навколо запах тління. Між ними в тумані блимали болотяні вогники, заманюючи пізніх подорожніх на трясовину. Я зробив кілька кроків у тумані, під ногами захлюпало, тоді прикрив очі, щоб не бачити блимавок. Якщо на них не дивитимуся, то й зі шляху не зіб’юся. А вони як навмисно вигулькували то тут, то там, наче кликали до себе.

Довелося знову послабити контроль, приховуючи людське й даючи волю хворобі. Вогники мов послухалися, принишкли, припали низько до землі. Озирнув їх суворо, шукаючи серед блакитних блимавок одну червону.

Та разом із послабленням контролю меншало в мені людського, а папороть усе не показувалася. Я відкинув плащ, тремтячи від жару й холоду одночасно. Чвакав далі, провалюючись місцями по коліна в болото. Якщо цієї ночі не знайду квітки, то можна хоч тут лягти й умерти. До людей я повертатися не хочу. Не маю жодного права. Інша річ, що вбити мене буде не легко.

Звір кинувся на мене збоку, і навіть мої загострені чуття не зарадили. Бік обпекло холодом, одяг затлів, хижак навис наді мною, крапаючи слиною, у місячному світлі виблискували його вишкірені зуби. На мить бажання підставити шию під ці зуби стало таким сильним, що навіть заглушило інстинкти, пробуджені хворобою в моєму тілі.

Але жага до життя перемогла. Зуби самі прорізалися, задерли губи, із горла вирвалося гарчання, так що миршаві мої груди заходили ходуном. Я бачив, як палає навколо голови звіра синій болотяний вогонь, обпікаючи мене, і поволі гасне водночас із тим, як прибувають мої сили. Хижак, відчувши сильного супротивника, метнувся геть.

Я важко сперся на мокру траву й слизьке каміння, підводитися не хотілося. Іти теж. Хотілося нарешті поступитися хворобі, дати перетворенню завершитися, щоб більше не страждати. Кістки боляче викручувало, м’язи скорочувалися, їх зводило судомою, у голові гупали молотки. Напад був такої сили, аж я думав, що тут і сконаю — на могильному камені. Хрипло дихав, ковтаючи слину, змішану з кров’ю з прокушених губ, і тут же нею і блював, вивертаючись увесь назовні, намагаючись виплюнути нутрощі. Очі мені застилала червона пелена.

Я відчував, як разом із блимавками навколо мене кружляє інша нечисть. Але боїться підбиратися близько.

Нарешті мені вдалося опанувати себе. Сперся на руки, потім став навколішки. Знову підіймався рідкими, як коси старої відьми, смугами туман. Треба йти. Ніч на Купала коротка, і часу в мене дедалі менше.