Глава 13

Мені вдається перевести подих і заспокоїтися, лише коли Давид зупиняє автомобіль біля одного зі старих непримітних під’їздів. Поки я видихаю, він усе ще напружено вдивляється в дзеркало заднього виду. Чекає. Але ні через десять, ні через п’ятнадцять хвилин нікого немає, тож Давид заводить двигун і повільно виїжджає на трасу, одразу ж розганяючи автомобіль до потрібної швидкості.

— Чому ми стояли?

— Переконувались, що він загубився і не рушить за нами, — хмикає Давид. — У тебе щось було. Прикраса або телефон. Обручку ти, до речі, не зняла, — помічає тонкий обідок на пальці правої руки.

Я одразу її ховаю в пелюшках Наді. Швидше машинально, ніж заплановано. Яка йому взагалі справа? Мені нелегко викинути обручку навіть після того, що я дізналася.

Щоб приховати зрадливі сльози, що палять очі, концентруюся на личку доньки, не звертаючи уваги більше на слова Давида. Мені болісно усвідомлювати, що мій чоловік, з яким ми прожили стільки років, знайшов іншу. Напевно, стильну, доглянуту й готову йти з ним хоч на край світу, адже саме це його не влаштовувало в мені.

Я навіть не знаю, що мене ранило сильніше. Те, як він сказав, що я неприваблива, чи те, що зрадив. І перше, і друге залишає на і так пораненій душі чергові шрами. Вони, звичайно, затягнуться, але навряд чи зникнуть безслідно.

Варто Давиду припаркуватися за кованими воротами будинку, як я виходжу із салону. Не чекаю його допомоги й вибираюсь разом із Надею назовні під незадоволеним поглядом.

Давид веде мене до будинку, заходить усередину, наче господар, роззувається, вішає пальто на вішалку в шафі. Звичними, вивіреними рухами.

— Ти привіз мене до себе? — питаю, здивовано оглядаючись на всі боки.

— Мамо! — у коридор несподівано вибігають близнюки.

З радісними гучними криками вони, подібно до торнадо, що зносить усе, мчать до мене, але завмирають на півдорозі. Давид штовхає Матвія і киває на руки, у яких я тримаю Надю.

— Сестричка, — насилу вимовляючи літеру «р», каже Матвій.

Вони підходять уже спокійно, із цікавістю підтягуються на пальчиках, мріючи дістатися до обличчя Наді та подивитися на неї. Роззувшись, проходжу далі. Збираюся присісти, але мене під руку підхоплює Давид. Не дозволяє. Веде у вітальню та вказує на диван. Сини його сприймають із побоюванням, Матвій так і зовсім дивиться спідлоба.

Але коли вони дивляться вперше на сестричку, все це відходить на другий план. Хлопці розчулюються, чіпають її маленькі пальчики, Давид навіть просить її на ручки й сідає на диван, щоб я довірила йому сестричку.

— Вона така клихітна, — усміхається він, дивлячись на неї. — І легка.

— Все одно самому тобі її підіймати не можна, — повчаю, притримуючи Надю за спинку та голівку просто на руках у Давида. — Вона ще маленька, треба брати правильно, а сил у тебе не вистачить.

— А в мене? У мене вистачить? — встряє Матвій.

— І в тебе не вистачить.

— А в тата? У нього?

Я закушую губу, стримуючи глухий крик, що рветься назовні. Одне нагадування, і в мене душа вщент. Я не знаю, що відповідати. Хочеться вигукнути, що тато… тато не оцінив маму, не любить, хоче іншу, але мої малюки ні в чому не винні. Їм не потрібно знати, який їхній тато насправді. Вони підростуть і всі зрозуміють самі, можливо, засудять мене, але точно зрозуміють, що інакше я не могла.

— У тата вистачить, — тихо говорю я.

— Бо тато сильний? — одразу ж каже Матвій.

Він по-особливому прив’язаний до Динара. Постійно чекає на його повернення додому й першим біжить, варто йому прийти. З Давидом простіше, він більше прив’язаний до мене і про батька часто навіть не питає.

— Сильний, — киваю я.

Найкращий насправді, але це зауваження я люб’язно залишаю при собі, бо натрапляю на скептичний погляд Давида. Він дивиться на мене так, ніби на це й чекає — беззастережної похвали чоловіка, зауваження, який він неймовірний.

— А ми теж були такі маленькі?

— А ми теж весь час спали?

— І плакали так голосно?

Питання летять одне за одним. Я не помічаю, як ми залишаємось самі. Я та діти. Я притискаю їх до себе, годую Надю грудьми й говорю з хлопчиками, говорю. Ми перериваємося тільки на вечерю, яку для нас люб’язно приносить Давид. У мене для нього навіть часу не лишилося. На подяку та розмову. Зустрітися виходить тільки ввечері, коли я укладаю дітей в одній із гостьових спалень і спускаюся на кухню, попередньо налаштувавши радіоняню.

Давида знаходжу за барною стійкою зі склянкою віскі в руках. Він маже по мені поглядом і відвертається, збирається піти, залишивши мене одну.

— Стривай… поговоримо?

Він сідає назад, повертається до склянки, дивиться на мене спідлоба.

— Навіщо мені їхати?

— Бо ти не готова до розлучення.

— Що це означає?

— Ти його не витримаєш. Твій чоловік вмовить тебе не розлучатися, вимолить прощення, і ти з радістю йому пробачиш.