Глава 12

— Ваші нові паспорти, — Давид простягає мені документи, навіть не глянувши.

— Що означає нові? — питаю, відкриваючи книжечки та вчитуючись у чужі імена та прізвища. — Давиде, що це означає? — продовжую допитуватись, поки він незворушно керує автомобілем.

Він шумно видихає, перебудовується в потрібний ряд і кидає погляд у дзеркало заднього виду.

— Це означає, що ти тепер не Ясмін і прізвище в тебе не твоє.

— І не твоє, — зауважую.

— А ти хотіла моє? — хмикає.

— Ти сказав, що я нібито втекла з тобою.

— Саме так, нібито. Брати тебе за дружину не входить у мої плани.

— Ось як.

— А що? Хочеш заміж?

Він знову дивиться в дзеркало, але цього разу затримується довше, ніби намагається вивчити або просканувати.

Я виглядаю погано після пологів. Бачила себе в дзеркалі, тож квапливо відвертаюся до вікна, намагаючись не відчувати, як обпалює щоку та шию. Коли вже там зелений?

Ми рушаємо, і я видихаю. Поняття не маю, чому так реагую на нього, але раптом не хочеться, щоб він бачив мене такою. Принаймні не так я собі уявляла нашу зустріч. По правді, я воліла не уявляти її зовсім, але якщо подумати, хотіла б бути тією, від вигляду якої в нього капала б на підлогу слина. Зараз же… з нас двох саме він є тим, на кого можна пускати слину. За минулі роки Давид змінився. Одяг не дозволяє розгледіти все, але мені здається, що м’язи його стали ще рельєфнішими. І погляд із пустотливого й навіженого перетворився на чіпкий, уважний, ніби прибиваючи важкою бетонною плитою.

— Виїхати можна буде за кілька тижнів. На той час твій чоловік перестане прочісувати всі аеропорти, і ти зможеш спокійно полетіти.

— Навіщо нові паспорти?

— Щоб йому важче було відстежити твоє пересування, — Давид усім своїм тоном дає зрозуміти, що я — дурна й наївна, нічого не розумію в цьому. Але я і справді не розумію. Мені якось раніше не доводилося ховатися від чоловіка.

Решту шляху минає в повному мовчанні. Я зрідка поглядаю на Давида. Спостерігаю за його манерою водіння, за його впевненими та розслабленими рухами. Мені треба відволіктися від думок про Динара. Про те, що просто зараз, можливо, він шукає мене. Я тривожусь і зрідка повертаюся, щоб подивитися назад, ніби він може нас наздоганяти.

— Я здатен помітити стеження, — хмикає Давид.

— Так, я пам’ятаю, — виривається в мене мимоволі. Я одразу ж прикушую язика, хоч і бачу, як здивовано Давид підіймає брови.

Звичайно, я пам’ятаю. І те, як він забирав мене від переслідувачів. І те, як свого часу прикрив від кулі, призначеної мені, і навіть те, як потім переконував на лікарняному ліжку, що з ним усе гаразд, а я просто прикрашаю. Я пам’ятаю занадто багато попри те, що минули роки.

— Шкодуєш?

— Що?

— Ти не змінюєшся, Ясміно.

— Не розумію, про що ти…

— Шкодуєш, що тоді вибрала не мене?

— Я?!

Повітря в машині розжарюється. Я з обуренням чекаю від Давида відповіді, а він вперто на мене не дивиться. І, звичайно ж, нічого не каже.

Мене страшенно дратує зараз ця його звичка — або недомовляти, або взагалі вдавати, що він не почув запитання. Ось і зараз. Він спокійно веде автомобіль далі, а я гублюся в здогадах, що він мав на увазі.

— Ти сказала батькові, що між нами нічого немає, — каже, вже коли я не чекаю.

— Звідки ти…

— Чув вашу розмову, — звучить подібно до пострілу.

Я гадки не мала, що того вечора, коли ми розмовляли з батьком, він усе чув. Знічуюсь під його уважним поглядом, як школярка, тому що мої слова зараз спливають у власних спогадах, і мені від них боляче.

« — Про що ти, тату? Я та водій? Ніколи такого не буде, ти ж знаєш.

— До мене дійшли чутки, Ясмін. Дуже неприємні.

— Це все неправда. Давид не більше, ніж слуга».

Тоді батько застав мене зненацька і припер до стіни. Я повернулася задоволена й щаслива, тому що Давид возив мене на пляж, ми довго цілувалися й освідчувалися одне одному в коханні. Він обіцяв, що ми одружимося, а я йому вірила й чекала, коли він піде з роботи й прийде за мною. Я була готова чекати, але батько викликав мене до себе одразу, як ми повернулися, і спитав, що між мною та Давидом. Я не могла сказати. Не могла зізнатися, що ми закохані, бо тато в ту ж хвилину підшукав би мені нареченого, а Давида звільнив.

— Я можу пояснити.

— Навіщо? — хмикає. — Це більше не має значення.

— Ти тому тоді так зі мною обійшовся? Тому сказав, що не будеш мене домагатися? — допитуюсь так, ніби через стільки років це, як і раніше, має значення.

Втім, може, і справді має. Ми кохали одне одного, і повністю забути Давида мені так і не вдалося. Вдалося перебороти свої почуття, покохати Динара й побудувати, як мені здавалося, щасливий шлюб, але забути, як тепер розумію, не вдалося. Варто Давиду поглянути на мене в дзеркало заднього виду, як серце заходиться в шаленому ритмі.