Глава 10

— Ну що, матусю? Вас заберуть? — до палати заходить медсестра й запитально дивиться на мене.

Три години тому мене виписали й сказали, що я можу збиратися додому. Просто вранці, щойно завершився обхід, лікарка оформила виписку, але вже пів на першу, а я все ще в лікарні. Нервово ходжу палатою туди-сюди й чекаю, коли мені телефонують, щоб спускалася. Батько сказав, що по мене приїдуть, але на мої дзвінки тато не відповідає, а контакти того, хто приїде, тато не відправив. Впевнена, що особисто він не приїде — надішле когось зі своїх хлопців.

— У нас сьогодні багато новеньких, породіллям палата потрібна. Поквап там своїх, нехай їдуть. Що вони тебе, не чекають чи що?

— Чекають. Щось у них сталося, мабуть.

— Дай боже, щоб усе обійшлося! — хреститься і виходить із палати.

Батько дзвонить саме тоді, коли я готова йти з лікарні на своїх двох. Просить виходити, на вулиці на мене чекають.

Я дивлюся у вікно й бачу там великий чорний позашляховик. Водій, на жаль, не вийшов надвір, тож мені не видно, хто за мною приїхав. Підхопивши на руки доньку й невелику сумку, виходжу в коридор, де на мене ледь не налітає та сама медсестра.

— Вже приїхав чи що? — хмикає. — Швидко. Тільки зателефонували, і вже тут.

— Кому зателефонували?

— Так чоловікові! Він, виявляється, нічого не знав про виписку. Ти не йому дзвонила чи що? — хмикає, розглядаючи мене, примружившись, наче підозрює, що я нагуляла дитину і, звичайно, дзвонила не чоловікові, а комусь іншому.

— Вибачте, — обходжу її стороною і йду до ліфта.

— Куди ж ти сама… — мене наздоганяє санітарка.

Забирає в мене із рук доньку.

— Не можна тобі таке важке тягати. І сумку кинь, я віднесу все.

Вийшовши з лікарні, злодійкувато озираюся, ніби звідкись з-за рогу повинен вискочити Динар і, підхопивши мене під лікоть, потягти до своєї машини.

— Ну й де татко? У машині сидить чи що?

Поки я розгублено оглядаюся, санітарка рішуче крокує до величезного позашляховика і, постукавши у віконце, відходить, чекаючи, поки звідти вийде «татко». Я ж замість того, щоб дивитися, хто за мною приїхав, з побоюванням поглядаю в бік в’їзду, остерігаючись, що будь-якої миті сюди влетить автомобіль Динара. Впевнена, він уже десь на шляху до лікарні. Після дзвінка він напевно склав два і два та зрозумів, що я і не збиралася йому говорити.

— Ось ваше диво, татку, — чую за спиною голос санітарки й нарешті обертаюсь.

Серце пропускає удар, бо кисті рук, усипані татуюваннями, я впізнаю з тисячі інших.

Я втикаюсь поглядом у ці руки й у маленький пакунок, який він ними тримає. Моя донька. На руках у Давида Багірова. Людини, яка розбила моє закохане дівоче серце.

Я починаю дивитися кудись у ділянку його грудей, не в змозі змусити себе підвести голову й подивитися в очі. Я боюсь. Стільки років минуло, мені давно не вісімнадцять, а він… втім, а що він? Судячи з того, що приїхав до лікарні, він досі працює на мого батька. Жодного кар’єрного росту та особистого життя.

Мене хитає з боку в бік від самого лише усвідомлення, що нічого не змінилося. Що Давид, як і вісім років тому, усе ще працює з батьком. Усе ще підпорядковується йому та виконує його накази. Скільки йому зараз? Якщо не помиляюсь, тридцять п’ять. А він усе на побігеньках.

— Здрастуй, Ясміно, — слух ріже легка осиплість, якої раніше не було.

Я підводжу голову, стикаюся з допитливим поглядом примружених карих очей.

— Здрастуй, Давиде.

— Нам треба їхати.

— Так, звичайно.

Мені треба забрати в нього з рук Надю, але я ніяк не можу вмовити себе підійти ближче. Стільки років минуло, а здається, ніби тільки вчора відбулася наша остання розмова. Тільки вчора я ридала, стоячи на колінах під зливою, тільки вчора просила його вибрати мене, а не кар’єру та батька.

Змахнувши непотрібні спогади, усе ж таки підходжу ближче. До мене долітають ледь вловні нотки його туалетної води та тютюнового диму.

Я намагаюся прийняти нову реальність, де більше немає щасливої, закоханої та коханої Ясмін. Реальність йде на таран, поки я ретельно й навіть дбайливо намагаюся від неї відгородитися. З пологового будинку мене забирає не чоловік. А людина, яка безжально розтоптала мене вісім років тому. Чоловік, у якого я до нестями закохалася, а він вибрав свою безпеку, а не щастя.

Давид був моїм першим сильним коханням. Чоловіком-мрією, з яким хотілося раз і на все життя. Наш роман розвивався стрімко. Він — звичайний водій у багатому будинку, а я — та сама багата дівчинка, яку чіпати не можна. Я його спокушала. Виводила із себе, дратувала, але він тримався. Довго і вперто, поки не здався. Єдина наша ніч вихором спогадів проноситься в голові. Нетерплячі, жадібні дотики, вологі бажані губи.

Я повертаюся в реальність разом із різким стукотом дверей. Давид заводить автомобіль, рушає з місця і виїжджає на трасу, відразу розганяючись і відвозячи нас геть.

— Твоїх дітей забрали. Вони вже чекають на тебе.

Одним із моїх прохань батькові було забрати близнюків. Я знала, що він має зв’язки та можливості. Як знала й те, що Динар рватиме й метатиме, коли дізнається про те, що я забрала не тільки дочку, а й синів. Забрала в нього найдорожче, бо сумнівів у тому, що він любив хлопчиків, не було.