Глава 8

— Почекай за дверима, — суворо карбує Динар, відправляючи білявку геть.

— Отак одразу на ти? — питаю, щойно за нею зачиняються двері.

— Ми бачилися вчора на заході. Вона секретарка мого партнера.

— Ось як…

Хочеться уїдливо бовкнути, мовляв, так ось хто з тобою вчора провів половину вечора, але я прикушую язик, знаючи, що це лише піділлє олії у вогонь. Динар хотів піти зі мною, він кликав мене, але я відмовилася. Я не маю права дорікати йому за те, що до нього підійшла секретарка його партнера. Навіть якщо сьогодні вона прийшла на співбесіду. Цікаво, чому? Її вчора звільнили за недостатню увагу до боса?

— А тут вона…

— Гадки не маю. Ще вчора працювала на Романова.

Киваю. Начебто і вірю, але щось усередині все одно неприємно дряпає. Мені вона не сподобалася з першого погляду. Тепер не подобається подвійно. Хочеться сказати чоловікові, щоб не смів брати її на роботу, але я все ж таки мовчу. На початку стосунків ми домовилися не лізти туди, на чому не розуміємося. Динар не вказує, хто буде нянькою для наших дітей і що мені готувати на вечерю, а я своєю чергою знаю про його роботу лише те, що вона приносить чималі гроші.

— Я вчора розлютився, Ясмін, — каже чоловік, знову притягуючи мене до себе. — Вибач. Не варто було говорити все те, що я вчора на тебе вивалив.

— Не варто, — погоджуюсь.

Бабуся вчила приймати вибачення від чоловіка й у жодному разі не давати йому зрозуміти, що він даремно перепрошує.

«Якщо чоловік каже: «вибач» — погоджуйся. Не смій говорити йому: «Нема за що», тому що наступного разу він саме так і подумає, а потім взагалі почне витирати об тебе ноги».

Зрозуміло, я не всіх бабусиних порад слухаюсь. Але я виходила заміж, бувши абсолютно нетямущою, тож багато з них допомогли мені зберегти шлюб до сьогоднішнього дня.

— Але й ти мені пробач. Я мала піти. Наступного разу я піду, обіцяю.

Динар невдоволено підтискає губи, тому що я кажу так не вперше й ще жодного разу не дотрималася обіцянки. Пересилити себе й піти туди, де мені ні краплі не цікаво, складно, але я все-таки це зроблю.

— Я піду. Близнюки скоро влаштують няні армагедон, якщо мене не виявиться вдома.

— Добре.

Динар виходить із кабінету разом зі мною. Дівчина, що прийшла, одразу ж підривається на ноги з дивана, готова заходити, але він знову її ігнорує. Натомість розвертає мене до себе і впивається поцілунком у губи. Глибоко, наполегливо, навіть трохи грубо. Я відповідаю, але зовсім збентежено, тому що раніше ми не виявляли настільки відвертих почуттів в присутності сторонніх. Я не святенниця, але цілуватися, коли за метр стоїть незнайомка й нахабно витріщається — понад мої сили.

Хочеться запитати в Динара, що на нього найшло, але я лише ковтаю і дарую чоловікові прощальну усмішку. Біля ліфта зупиняюся, повертаюсь у бік дверей, що ведуть до кабінету чоловіка. Бачу, як він пропускає всередину дівчину, яка прийшла на співбесіду, і до мене вперше доходить, що так сильно мене бентежить.

Здається, тільки зараз розумію, як високо піднявся Динар. Навіть дівчина, яка прийшла на співбесіду й зібралася працювати на мого чоловіка, має кращий вигляд, ніж я. У неї ідеально рівна постава, гарно укладене волосся й професійний макіяж, який вона напевно навчилася робити самостійно. А ще одяг. Я не цікавлюся брендами, але помітила, що одягнена вона аж ніяк не в ганчірки з ринку. І в руках вона тримала сумочку вартістю кілька сотень євро.

Отже, Динар може собі дозволити платити працівникам такі зарплати, а я… я навіть якось не помітила. Для мене ми почали сім років тому з простого. З невеликої орендованої кімнати, у якій був лише надувний матрац. Зі швидких бутербродів із чаєм на сніданок і завареної локшини швидкого приготування на обід. Тоді в нас були лише ми й практично не було грошей. Динар тільки-но закінчив університет і влаштувався на роботу. Але вже з першої зарплати ми змогли купувати фрукти навіть взимку, а з третьої нам вдалося орендувати нормальну квартиру та переїхати.

Усе стало ще краще кілька років тому, коли Динар повідомив, що відкриває власну фірму. Він зникав на роботі, сам усе контролюючи. Я часто сердилась, нервувала, бо хотіла допомоги з дітьми, але коли чоловік повідомив, що купив квартиру, я спочатку не повірила. Подумала, він жартує. А коли побачила квартиру, то не повірила ще раз, бо вона була надто гарною, щоб справді належати нам.

Але навіть тоді я не замислилась про те, скільки все це коштує. Я, ніби відірваний від реальності метелик, хаотично літала в темряві й тільки зараз побачила світло. Яскраве, помітне здалеку, але палюче. Здається, що підійду трохи ближче — й обпечуся, бо я не звикла до такого життя. Не звикла до розкутості та багатства, до сумочок за пару тисяч євро та прикрас вартістю з квартиру. Для мене це в новинку, а для Динара звичні речі, і мені здається, що це розуміють усі навколо, крім мене.

Я звикла до того, що мій чоловік — звичайний хлопець. Той самий, що не має за душею нічого, крім амбіцій. Той єдиний, у якого я закохалася і заради кого готова на все. Але все змінилося. Динар тепер — поважний бізнесмен, а мені треба відповідати рівню. Обіцяю собі обов’язково взятися за все після пологів. Знайду стиліста, пройду курси візажу і відвідуватиму із чоловіком заходи. Усі будуть скручувати голови, дивлячись мені в спину.