Глава 4

 — Ти знову один? — запитує Романов, відпиваючи віскі.

Залишаємося з ним наодинці. Карина тактовно пішла, сказавши щось про те, що з кимось не поговорила. Я волів би не залишатися з Романовим, тому що з ним ми працюємо давно й на заходах опиняємося не вперше, про що свідчить його питання. Це «знов» дряпає зсередини, роздирає там щось. Я не хочу бути один. А знову один — тим паче.

— Няня відпросилася останньої миті.

Романов хмикає, явно думаючи, що в нас якась неправильна нянька, бо таке я йому закидаю вже втретє. Я не оригінальний. Вигадати ось так сходу нічого не можу, а він завжди запитує. І не лише він. Багато, хто мене знає. Усі ж в курсі, що я одружений, хоч і більшість дружину мою в очі не бачили.

Ясмін не публічна людина, не любить нікуди ходити, навіть у кіно відмовляється, воліючи обходитися домашнім переглядом. Замість ресторанів також віддає перевагу домашнім вечерям. Хай замовлення з ресторану, аби туди не йти. І ні, вона не домосідка. Вона активно гуляє в парку з дітьми, погоджується на центр розваг, на що завгодно, що пов’язано з дітьми, але все, що переводить нас у локації для дорослих, для неї — табу.

— А моя на відпочинок гайнула.

— І ти прийшов із секретаркою?

— А кого брати? — хмикає. — Мужику потрібне приємне товариство.

— Вона твоя коханка?

— Боже збав! Ще я так не підставлявся. Вона просто любить бабки, а мені приємно з нею розмовляти. Карина не дурепа, не дарма в мене працює. Та і дружина її схвалила, у труси мені не лізе, що головне з такою-то зовнішністю.

Ми майже синхронно дивимось у той бік, де стоїть Каріна. На ній дорога сукня, правильно підібрані прикраси та взуття, непомітна сумочка. Одягнена в міру відверто.

— Ти постарався з одягом?

— Сама, — хмикає. — Талант. І з роботою справляється, й одягається так.

— А брюлики звідки?

Не вірю я йому, що він із нею не спить. У секретарок таких прикрас зазвичай не буває.

— Я звідки знаю, Динаре? Ти бачиш її? Може, папік у неї багатий.

— І відпустив до тебе працювати?

— Ти на що це натякаєш?! — обурено.

— Ні на що.

Немов відчувши, що за нею дивляться, обертається до нас, махає кокетливо рукою. У мене всередині щось сильно стискає. Я уявляю на її місці Ясмін. Хочу, щоб вона так само була поруч, щоб сміялася і виглядала приголомшливо. У неї для цього є все. І палетки для макіяжу, і купа найдорожчих брендових прикрас, сумочки, одяг, взуття. Кожні пів року до Ясі приїжджає стиліст із купою одягу, після якого в гардеробі дружини з’являється на кілька комплектів одягу більше.

Увесь він, готовий посперечатися, з бирками досі, бо носити його Ясмін нема куди. До парку у вечірній сукні та на шпильках не підеш. Туди вона вважає за краще носити звичайний спортивний костюм і максимально зручні кросівки. У нас близнюки-непосиди, я її чудово розумію, сам би в туфлях та піджаку не пішов у парк, але іноді, наприклад, сьогодні, я хочу бачити свою дружину в сукні, з макіяжем, на шпильках та в дорогих прикрасах. А дорогою додому я хочу спонтанного сексу в машині, задерши поділ дорогої сукні до попереку.

А в нас усе… інакше. Не так щоб цнотливо, але і спонтанності немає, причому давно. Будь-які спроби витягнути Ясмін призводять до відмовок, а несподіване бажання зайнятися з нею сексом призводить до нерозуміння, тому що я вибираю незручні моменти.

— Динар? Я правильно запам’ятала?

Романова поряд давно немає. Келих у мене спорожнів, проте поруч стоїть Карина. Вона привітно усміхається, чекає від мене відповіді.

— Так, правильно.

— Ви виглядаєте засмученим. Не зрозумійте мене неправильно, я зазвичай не лізу з розпитуваннями, але Андрій сказав, що ви його вірний партнер.

— Я сьогодні без дружини, як ви могли помітити.

— Так. Вона захворіла?

— Ні. У нас діти. Маленькі. Вимагають уваги.

— Ось як… Якби знала, привела б сюди свою подругу, — сміється, намагаючись розрядити атмосферу.

Я хапаю новий келих із таці офіціанта.

— Ви гарно виглядаєте, — роблю їй комплімент.

— На скільки за десятибальною шкалою?

Я зависаю на тому, як вона закушує губу та дивиться на мене з очікуванням. Вона кокетує, заграє зі мною, і я чомусь ведуся.

— Дванадцять.

— Ви граєте нечесно! — легенько плескає мене по плечу.

Я хмурнію, раптом згадавши Ясмін. Коли ми ось так легко з нею розмовляли? А загравали одне з одним? Так, щоб хоча б спробувати? Яся зазвичай не відповідає. Або сміється, або каже, що я дурник таке їй говорити, або ігнорує. Вона ніби… розучилася. Адже я пам’ятаю, як вона горіла мною. Як сором’язливо опускала погляд, а потім змахувала віями й дивилася на мене. Це в неї в крові. Вона вміє спокушати, але більше цього не робить. А мені хочеться. Мені дуже хочеться ту саму справжню жінку у ліжку. Щоб хоч раз ініціативу на себе, щоб…

— Динаре, потримайте, будь ласка, у мене невеликий конфуз, — Карина передає мені свій келих, трохи ніяково усміхається і, виставивши ногу зі спокусливого розрізу сукні, поправляє… панчохи.