Глава 3

За місяць ДО. Динар

— Незабаром будемо! — гаркаю в слухавку, роздратований тим, що вже запізнюємося.

Я затримався на роботі, потрапив у затор. Хочеться просто сісти вдома й нікуди не їхати, але так не вийде. У нас завершення великого контракту, прибуток колосальний, та й усі свої будуть, не зрозуміють, якщо вирішу не приїжджати. Звичай у нас такий — якщо живий і дихаєш, від нагоди зустрітися із сім’єю відмовлятися не можна.

Тільки заходжу додому, чую гучні крики. Це наші близнюки носяться, як шалені. Слідом чую нібито грізне від Ясмін.

— Ану сіли, кому кажу!

Швидко роззуваюся та йду на джерело звуку. Як би не запізнювалися, дітей треба поцілувати, та й у Ясмін буде кілька хвилин фори, щоб поглянути в дзеркало ще раз і підібрати верхній одяг до вечірнього вбрання.

— Де тут мої непосиди? — кричу, ще не заходячи на кухню.

Втім, мені й не дозволяють. Як тільки опиняюся на порозі, дві маленькі мавпочки мало не зносять мене, чіпляючись то за штани, то за рукав піджака. Хапаю їх на руки, по черзі цілую і вхожу на кухню, де в остовпінні завмираю, дивлячись на те, як Ясмін прибирає зі столу брудні тарілки.

Вона так само вродлива, але… не одягнена.

— Благаю, скажи, що ти не встигла й чекаєш на приїзд няні, щоб піти одягатися.

— Динаре… — Ясмін винно опускає очі в підлогу, закушує щоку зсередини, як завжди робить, щоб мене задобрити.

— Чому телефоном не сказала, що не поїдеш?

— Ми б посварилися.

Тут вона абсолютно права. Я і зараз хочу. Дуже сильно хочу гаркнути, щоб йшла збиратися негайно й була готова за кілька хвилин, бо ми вже маємо виїхати. Мені хочеться змусити, і я можу це зробити, але продовжую тупцювати на місці, чудово знаючи, чому Ясмін нічого не сказала й не написала. Вона чекала на розмову під час зустрічі. Якби сказала телефоном, я б і сам нікуди не поїхав. Розпсихувався і поїхав самотньо пити в барі під будинком, а потім після опівночі завалився б додому й ліг спати поряд із дружиною.

— Ти ж знаєш, як нам важливо там бути.

— Мені важливо бути тут, — каже і вперто продовжує прибирати брудний посуд зі столу.

На ній якась безформна ганчірка, це, мабуть, сукня, але більше схоже на розтягнутий до колін светр. На ногах — теплі хутряні капці, подаровані мною ще за першої вагітності. Ні грама косметики, крім обручки, жодної прикраси, хоча в неї їх достатньо. Волосся зібране на потилиці, але кілька неслухняних пасом усе одно вибивається і падає на обличчя. Прибираю їх пальцями, заправляю за вухо.

— Я подзвоню Олені Миколаївні. У нас приблизно пів години є. Встигнеш зібратися?

У нас насправді навіть цих хвилин на розмову немає, але я так сильно хочу поїхати разом із нею, а не вкотре сам, що не можу не спробувати.

— Динаре… — дає зрозуміти, що не буде збиратися. — Їдь відпочивай, я чекатиму тебе вдома. Вечерю тобі розігрію, ти, напевно, повернешся голодним, як і завжди.

— Я хочу бачити тебе там. Поруч зі мною під руку, Ясмін. Що за впертість? Тобі складно поступитися чоловікові та поїхати?

— Я все одно не встигну, наступного разу, — м’яко, спокійно, аж зуби зводить.

Стискаю її плечі, здається, сильніше, ніж потрібно, але все ж таки киваю і відходжу. Рішуче йду до виходу, відчуваючи, як усе всередині закипає від її абсолютного спокою. Ясмін зі мною ніколи не свариться, говорить, як робот, що вміє демонструвати одну-єдину емоцію. Навіть зараз… Минулого разу було все те саме. Вона спокійно сказала, що поїде зі мною наступного разу, і не поїхала. І так буде знову і знову, бо Ясмін рідко робить те, що їй робити не хочеться.

Але при цьому вона завжди погоджується зі мною або хоча б вдає, щоб я не нервувався. Це працювало. Десять разів до сьогоднішнього дня. Мене зриває. Я б’ю кулаком вхідні двері, залишаючи відбиток, і, роздратовано ними грюкнувши, сідаю в машину і зриваюся з місця.

Черговий захід, де всі одружені будуть парами, мине на самоті. Я під’їжджаю саме тоді, коли мені знову дзвонять. Скидаю виклик і прямую до дорогого ресторану, де ми сьогодні зустрічаємось. Усі вже на місці, ходять, спілкуються між собою. Побачивши мене, багато хто привітно киває, хоча впевнений, що пізніше підійдуть самі.

Вітаюсь із партнерами, обговорюємо справи. Я навмисно уникаю батька з братами, які стоять трохи осторонь. Не хочу звітувати перед ними, чому прийшов сам, адже вони обов’язково запитають. Замість них планую поговорити із черговим партнером, з яким працювали разом. Поруч із ним ефектна білявка. Вродлива, струнка, але при цьому стримано нафарбована та одягнена. Не ескорт — розумію відразу. Занадто елітна й наче… народилася із золотою ложкою? Поводиться впевнено, всім усміхається.

Вони підходять до нас, зупиняються навпроти. Ми вітаємось із Романовим.

— Знайомся, моя супутниця Каріна, — усміхається.

— Рада знайомству.

Карина легко вривається в зону мого комфорту. Замість рукостискання підходить максимально близько й обіймає, обдаючи запахом своїх парфумів. Начебто навмисно, коли усувається, проводить рукою від згину мого ліктя до кисті.