V - То не мої сльози або Не буде кінця.

 Буде два кінця : чи вони погинуть, чи він. Весь цей час, поки вона майже витратила всі свої сили, тріщини ставали все більшими, магія була у землі. Землі наче не подобалося, чим вони займалися. Може ось-ось підійметься трава та папороть й вони скажуть голосом самої матінки землі :
- Що ви вдіяли? Ви тільки все зруйнували.
По щиколоткам все розповзалася шалена біль, туга тканина джинсів розірвалася, тканину й плоть немов би засмоктувало у дірку, грунт тріщав.
Тільуи коли він перестав на неї глядіти, дівчинка зрозуміла, що всередині, у самому нутрі був не страх. Може шок?
Це була злість, вона відчула її по справжньому у своєму серці та у своїх пальцях. Все відчуте піднялося на поверхню.
 Неначе.... Хвиля...А Пітер вирішив відірватися по повній на Стіві, він ще мав таку змогу.

 Бо поки, він не хотів, щоб дівча помирало, а от юнак... Хай не лізе не у свої справи. 
Чому ні?
 Дівочі лікті ковзнули по землі й в цей же час земля повстала.

 Стіву ...... здалося, що його ступня надломилася, хоча це й було не так. Його накрила паніка. Дуже схоже на той самий біль, коли підносиш руку до вогню. Пальчики ще не досягли навіть середини відстані до вогню. Ще не доторкнулися до гнота, але тобі...Вже так боляче...
Дім захитався, але це було не від вітру. Щось вилізало з темних, майже чорних надр грунту, коричневе зурочене й величезне дерево, й це дерево підлетіло прямісінько над будівлею та на якусь мить зависло у повітрі, погойдуючись вліво-вправо, і от пошарпане листя розлітається навкруги...Вираз обличчя Стіва змінився, коли у повітрі пролунало : 
"Цього ти добивався?"
 Не дивлячись на сильний вітер вони не виказали страху.

 Спочатку майже здавалося, що вітер приборкує те дерево, але дерево все ще погойдувалось у повітрі й плинуло у бік.
Стів наче спіткнувся, а потім щось надломилося у нього під ногами від важкого удару, такого важкого що земля здригнулася : він упав. Дівчина закрила очі у той момент, коли дерево полетіло та вдарилося о землю. Майнула думка... 
 Хіба трава та кущі можуть пом'якшити такий удар?
  - Чому.. Чому мені не вдалося відтягнути його, бо я ж могла...
  - Поквапитися? - такий хитрий та отруйний голосок Пітера.
Він не повертається, щоб насолодитися її болючим поглядом. Він хоче рознести його шию, однак юнакові навіть вдається відхилити плече, але один його бік поринає у "деревині".
 Пора зрозуміти... Пора.
Швидкий стовп пилу закружляв під ногами Пітера. Камені поблизу рванули у його бік. У бік Пітера. Йому здавалося що це йому не зашкодить. У цьому й була помилка. Спершу полетіли маленьки камінчики, які відлетіли від шиї та спини швидко й без звуку. Від самого початку треба було допетрити, що вона зуміє підняти глибу.
 "Настав час тобі пояснити, що ти не зможешь розквитатися зі всіма, Пітере, бо ти не такий вже сміливий та пруткий."

 - Ой, мені лячно, аж...
Дівчина встає на коліна та з силою немов підстрибує. Холодне повітря, якого так не вистачало з'явилося.

 Сердечні м'язи легко виштовхнули кров та дарують життя. Вона все ще жива. Намагаючись говорити голосніше, вона відчула, як її похитує :
  - Ти занапастив таку кількість життів, Пітере. Я була надто нерозважлива.
Що є сили вчепившись поглядом у найбільший літаючий "об'єкт", вона послала його прямісінько у чоловіка. Стів вже замовк та нічого вже не чекав.
 Ні звуку... Пітер навіть нічого не вимовив, тільки ще більше обурився. Схоже на те, що це був не сум, а саме лють...Погано.
 Від першого поштовху вона відмахнулася, а от другий боляче вдарив по голові, але це був не забій, просто легке травмування.
Шкіра засвербіла.
 Вона не зможе, у неї не вийде, але от дерева продовжують тріскотіти. Сильний поштовх під дих. Від несподіванки Пітер тільки й встиг, що прикусити язика та розвернутися, але не пригнутися. Величезне дерево "задало жару", швидко й несподівано, він ухопився за живіт.

 "-Стаєшь краще, дівчинко."
Злі думки куйовдилися у голові. Дівчина відсахнулася.
 "Все краще, але далеко до ідеалу."
  - Так, ти все передбачив.
  - Набридло, - він прикрив очі, чесно він втомився.
... Світле сонце, теплий вітерець на обличчі ...
 Невимушений рух.
(Аб) Більше Не Можна було стояти, втратити рівновагу було легко. Пітер й сам ледь не впав, тріщини рухалися, земля опадала все швидше. Дерева підіймалися.
 Жіночі ноги оніміли, але треба було щось робити. 
Щось дивне промайнуло. Це була згадка? Чи її власний спогад ? Дівчина здійняла руку до неба розсміялася. Він прошепотів :
  - Ти майже ніколи не плакала.
  - Це не сум, не сльози. Лише дощ...
  - Як?
 Але вона не чула питання Пітера, не чула, що він говорив далі. Більше не буде балачок та змагань.
  - Пітере, пам'ятаєш, як у пісні співалося : "Ти і я погинемо, ми разом хоч у любові, хоч з відрази, але разо-ом."
 Чоловік зміг вимовити тільки одне слово : 
  - Зупини.
  - Нєа, навіть якщо в тебе найкрутіша броня чи...
 Вона клацнула пальцями. Хмари густішали.

  - Чи, наприклад, непробивна шкіра. Ми обоє потрапимо, так мовити, у "рай"... Бо кислотний дощ не зупинити..Ховайся під дерева, під свій відбудований пластик, ти розумієш, що буде.

 Крапля потрапила на брову, змахуючи її, вона не відчула опіку чи болю, лише здригнулася від слабкості й холоду.

 Листя, гілочки та трава вже були всіяні чимось неймовірно вапняним та чорним. Кора дерев димілася... Пітер, остерігаючись, змінив курс та був вже у іншому місці. Тепер вона вже не стримувалася та сміялася. Різке підняття у ту саму мить, коли, почалася гроза, удар у плече та кидок. Закрапала кров, а дівчина навіть не скрикнула. Як він міг підхопити її у повітрі ? Та навіщо??

 А Пітер все кривив губи у посмішці, промінь у очах потух, коли відімкнулися двері. Вона була на брудних східцях, які пом'якшили "падіння", а тепер ось... Тут.