II - Почуття?

   Кохання? Очевидячки, для всемогутнього Пітера кохання не існувало. Її очі мовчки його розглядували, її очі вражали своєю упертістю. Він чекав поки вона струсить.              

 Всі ці спогади... всі його зміни.                      

Змінювання не тільки до себе, а й до усього... Такого рідного та далекого.                  

  - Навіть гарні спогади закінчуються...Як і люди, дівчинко.                                                      

  - Що ? Що ти сказав!? Досить лізти у мою голову!                                                                    

Він не зможе...                                                                          

 "Мої близьки зі мною, Пітере. Тобі цього не зрозуміти, я нічого не скажу."                                            Дерева навкруги були мокрими від ранкової роси, надто близько наблизився день, але було таке враження, що природа проти.              

  - Знаєш, мені згадується, як Оді не пішла з нами, тоді я був здивований. - він дозволив їй йти самій.                                                        

 "Зараз ще про Месників буде тирада."

   - Чим далі ми йдемо, то все більш я розумію, яка ти необачна.                                

Ти не завжди такою була...Раніше могла пройти й непоміченою, але я тут вже уподобав кілька місцин.

Вона відвела очі та кивнула. Далі йшли не мовчки, але через кілька хвилин вона провалилася :                                                  

  - Люба, це що маячок? Датчик, бо схоже...                

 Він второпав, а вона провалилася з потрохами.                                                        

Він Змусив її зупинитися та смикнув за волосся, дівчина гойднулася мало не падаючи на нього.                                           

  - Не зовсім.                                                      

Очі Пітера примружилися.                                

  - Ганебно.                                                          

  - Отже, ти захотіла вбити мене, таким чином? Здавши ? Ні, ти промовчала вперший раз, мовчи й зараз.

  - А то що? Я втрачу кінцівки, як Оді? Бо Оді була неуважна й не бажала тебе скалічити...

"Надто непокірна дівчинка."

  - Гадаєш, кущі тебе врятують? Ти схожа на дитину, вилазь.

 Земля затріщала.

 Вони все йшли й йшли у темряву... Поки хащі не закінчились, вона була попереду, але хоробрості їй це не додало.

  - Ти здавалася такою ввічливою та нормальною, як Оді. Від дівчаток нічого, крім зради, не треба чекати.

 Збоку був якийсь дім. Дах димів чи здалося?

 Поворухнувши пальцем, він відсунув її на кілька метрів, а сам продовжував наближатися. От тільки сила її, його більше не цікавила.

 Листя дерев, овіяні вітерцем, шелестіли. Природа тривожилася...

 Ранковий туман знов повстав навколо.

  - Я сказала, Пітере, що це не зовсім маячок... Поки ти вів мене сюди, заводив ц цей ліс ...

 Він вичікував.

  - Кажи, як є.

 Дівчина нарешті підвела на нього очі :

  - Це вибухівка. Ти ж знаєш, як ми у лабораторії підключали ті вибухівки.

 Одну можно кинути сюди, іншу туди.

  - Гадаєш, мені страшно, дівчинко ? Ти людина...

  - Це пастка. Пітере, ми обоє помремо.

 Він відступив та розміявся :

  - Ти думала, це найліпший варіант? Я ж бо знаю все наперед. Те, що сталося з Оді, те, що твоя подруга втратила здібності та не зможе "викупити", точніше повернути свій дар. Це сумно, але... Забрати її не хочешь, а Стіве? Вона у свідомості, це я залишив.

 Він схилився над нею й вигукнув (точніше прогорлав) :

  - Стіве, виходь! 

 А коли повернув голову, Тоді Пітера припідняло.

 Кущі навколо розірвалися. Сильний хлопчик на ім'я Пітер отетерів, бо дівчина нічого не зробила лишень...