Пусте ліжко

Запах хлорки роз'їдав ніздрі. Декілька годин назад, Шторм попросив мене допомогти з випискою бабусі Ади, бо їй було важко ходити без ковіньки, а один він просто не зміг справитись з усім  Тому я стояла біля стіни та чекала, доки вони зберуться та отримають виписку.

З палати в кінці коридору почулися крики. Щось запищало і лікарі чкурнули туди, відштовхуючи по дорозі відвідувачів. Жінка, котра якраз увійшла до відділення, випустила з рук важкі пакети та побігла до тих самих дверей, де тільки що стояв крик. Вона схопилась за рот, починаючи плакати, а я не могла відвести від неї погляду. Хвилина, дві, три — з дверного отвору вийшов лікар, ледь хилитаючи головою «Ні».

— Пташко? Внизу чекає таксі, спускаємося, - сказав Вік, даючи мені два великих пакети в руки та повертаючись до ліжка.

Через мить, хлопець вийшов зі статною жінкою, притримуючи її за плечі.  Вона була вбрана у просту в'язану кофтину та довгу спідницю. Її чорні очі на мить затрималися на мені, видаючи здивування.

— Доброго дня, дівчинко.

Я ледь посміхнулася їй, стараючись не сильно видавати тривогу від істерики нещасної жінки в кінці коридору. Але так і не змогла нічого з собою вдіяти та постаралась швидко іти вперед. Біль чужої людини відчувався підшкірно. Мені не потрібні були слова, щоб чути її стогін та хрипіння. Я бачила його в тремтячому тілі, в напруженій долоні на грудях, в розчервонілій шкірі.

Я не пам'ятала, як сіла в таксі, як несла пакети до дому Шторма, як їла суп та пила чай на маленькій кухні. Я навіть не змогла згадати, як опинилася в незнайомій кімнаті сидячи на ліжку, бо продовжувала чути плач тієї жінки.

— Пташко...? - покликав Шторм, вириваючи мене в реальність. — Хочеш поговорити про це?

Вік сидів у якомусь метрі від мене і ніяково потирав шию. Я дивилась в його грозові очі та бачила, що за цим питанням стояли інші слова. І «Вибач», і «Довірся мені», і «Будь ласка» — я читала його наче розгорнуту книгу.

— Будь ласка...? - прошепотів він, ледь торкаючись моїх пальців.

Заплющивши ночі, я повільно дістала телефон та написала декілька речень:

«Коли я була маленькою, моя мама померла. Поки тато розбирався з лікарями й документами, я стояла напроти її палати та дивилась на пусте ліжко»

Звук отриманого повідомлення в кімнаті звучав надто гучно. Я ніколи не говорила ні з ким про той день. Але я була впевнена, що Вік мене зрозуміє, адже сам виріс без батьків. Чомусь, я хотіла йому вірити просто так, без доказів і гарантій.

Гарячі пальці сильніше стиснули мою долоню. Вік мовчки просунувся ближче та притулив мене до свого плеча. Я слухала як швидко билось його серце і вперше в житті була рада, що німа. Інакше б точно сказала, що він мені подобається. Чомусь я тільки зараз збагнула це повною мірою.

— Вона б пишалась тим, що ти виросла настільки сильною.  Чуєш?

Я чула. І відчувала ще більший біль від того, що не знала, куди діти свої почуття. Пройде декілька років, ми закінчимо університет і розійдемося на різні сторони. Навіщо йому німа? Навіщо, якщо навіть його бабуся була не в захваті від моєї зовнішності. Навіщо комусь взагалі мати щось спільне з людиною, яка боїться власних думок?

Усе це не мало сенсу.