Розділ перший

Дара важко зітхнула, закриваючи ноутбук. Робота надто мучила її, витягувала з неї всі соки, навіть коли от-от мала розпочатись відпустка. Майже всі її колеги та коліжанки збирались на моря, поправити здоров’я, вимкнути «роботу» та повністю насолодитись таким необхідним відпочинком. Сама ж Дара не хотіла, чи, точніше, не могла поїхати туди: під час цієї відпустки їй виповниться двадцять сім років, а цей вік для сім’ї Чайка майже сакральний. Жінка з нетерпінням чекала того часу, коли зможе відкрити стару скриню бабусі і побачити, що ж там цікавого, родинного є. Ця скриня передавалась в їхній сім’ї по жіночій лінії, і після того, як матір Дари скористалась цією скринею, вона перейшла до неї самої. І вже завтра вона зможе дізнатись про її вміст.

Екран знову замигав синім – черговий дзвінок, в цей раз від матері. Дара скинула. Слухати про чергові її нові враження та чудове життя закордоном, не було сил. В решті решт, Дара і не зобов’язана була. Жінка піднялась з-за столу, прокрутивши в руках олівець. Саме зараз був ідеальний час для того, щоб відчинити скриню. Дара знала, що матір залишила її на горищі, тож озброївшись ліхтариком, вона піднялась наверх.

 Скриня стояла в самому кутку горища, прикрита пилом. Знімати її звідси не було ні можливості, ні бажання, то ж Дара просто відкрила скриню, розпчихавшись від того шару пилу. Важка кришка скрині всередині була як нова, оббита шкірою, а в самій скрині був лише ніж, здається, з залишками крові та лист, який Дара вирішила прочитати внизу.

 «Дорога моя Дара!

Пишу тобі цей лист в свої двадцять сім років, через два місяці після іменин. І, знаєш, я нарешті знайшла своє кохання – твого, надіюсь, батька, Євгена. Знаєш, він такий чудовий… Проте, я не це маю тобі передати. Як ти знаєш, в нашій сім’ї, є різні традиції, проте найголовніша і найважливіша з них, це поїздка в бабин будинок, в село. Моя подорож закінчилась на другому місяці і мене так і не впіймали, тож тепер твоя черга. Скільки займе твоя подорож, нікому не відомо. Старий будинок бабусі знаходиться в селі Сутінкове, вулиця Крива, третій будинок.

Бажаю яскраво провести свою подорож.

І захопи ніж.

Іванка.»

Ці слова були дуже дивними, Дара навть задумалась, що значить така дивна зі всіх сторін фраза «і мене так і не впіймали», проте швидко викинула це з голови, вважаючи, що поїздка в село – це саме та пригода, якої їй бракувало для відпустки. Легко забивши в гуглі «Сутінкове», вона побачила звичні сільські краєвиди, що все-таки привертали погляд, незважаючи на певні закинуті будівлі. Втім, дівчина посміхнулась, подумавши про те, що сама не була в селі більше 20-ти років і її хатина майже напевно так само закинуто виглядає.

Проте Дару більше хвилювало не те, що в домі може бути не так гарно і привітно, а те, що на другому посиланні з’явився якийсь невідомий «Сутінковий маніяк», діло якого поліція і міліція не могла розслідувати уже більше 50-ти років. Дара важко зітхнула і відкрила відео з першого посилання.

 «Ця історія розпочалась більше п’ятдесяти років тому в мальовничому селі Сутінкове, - почала свою розповідь рудоволоса дівчина з екрану, - Перше вбивство, кажуть, сталось більше ста років, перша жінка з одного дворянського роду мстилась за свій рід і свою загублено долю…»

 Дара нахмурилась і тут же вимкнула відео, не бажаючи більше слухати напівпридумані історії. Проте, сама легенда була цікава, як і ніж, про який говорилось у відео, давній, інструктований смарагдом. У рукоятці ножа, який вона дістала зі скрині, щось підозріло відблискувало зеленим, та Дара надто не замислювалась, її голову закрутили плани на відпустку. Стільки всього хотілось зробити, встигнути, та головне – це квитки.

В той же час, в районному відділку поліції.

- Віть, каву будеш? – біля майора присів його колега, Антон, - Ти що, знову всю ніч не спав?

Темноволосий підняв погляд на лейтенанта, і все стало зрозуміло без слів.

- Поняв, кава, краще дві, - кивнув Антон, - Ти знову сидів над тою справою?

- Ти розумієш, зараз маніяк знаходиться в сплячому стані, - папери розлетілись від різких рухів чоловіка, - Я повинен поїхати туди, поки вбивства знову не почались!

- Чому ти думаєш, що вбивства будуть знову? – спокійно запитав хлопчина. Ці розмови продовжувались останні півроку, ніби не було про що інше говорити в тому відділку.

- Сам час маніяку знову вийти з тіні, минулого разу її не спіймали, - всоте повторив Віктор.

- Ти думаєш, що це жінка?

Віктор відмахнувся, знову ховаючи всі матеріали, зібрані за двадцять сім років. Ніхто йому не вірив, проте він знав, що маніяк обов’язково повернеться.

«В нього просто перше діло було надто жорстоким,» - шепотілись за його спиною, списуючи все на травматичний досвід, важку роботу та двадцять сім років «життя» однією справою.

- Я в відпустку завтра, - повідомив Віктор Іванович, збираючи всі свої листочки, - Працюйте тут без мене.

У Соколовського вже були куплені квитки в Сутінкове, поки була відпустка, він не міг не перевірити, чи все там добре. Це було майже ритуалом, для його заспокоєння, поїздка раз в рік в село, в якому все розпочалось. Але він не знав, що цього року все зміниться, бо не лише він один того року відвідає Сутінкове.