Пташки

Пролог

— Пане мєнт, — кокетливо поправила темний локон, що випав з зачіски, дівчина, — Я все розумію, звісно, але чого ви в мене за цей тиждень вже вчетверте з’являєтесь?

         Мужчина в довгому чорному плащі лиш мовчки закурив. Хазяйка ще минулого разу дозволила йому курити, то ж він скористався цією можливістю.

— Представлятись заново вже явно немає сенсу? —  він різко видихнув дим, і поглянув на свою співрозмовницю.

— Віктор Іванович, я все розумію, справді, — дівчина відчинила вікно на веранді, дозволяючи свіжому повітрю потрапити всередину, — Але я вас більше в дім не впущу, так і знайте! Ви до мене уже частіше, ніж на роботу ходите. А я, знаєте, працювати маю. Чи то у вас особистий інтерес? Ну так скажіть, сходим на побачення, та і все. Їй-богу, на мене уже сусіди криво позиркують!

— Дарино Євгенівно, — обережно почав говорити чоловік, слідкуючи за реакцією дівчини, — А нагадайте скільки вам років?

— Двадцять сім, — одразу відізвалась вона,  ніби чекала таке питання, — А яке відношення це має до нашої розмови?

— О, найпряміше, — запевнив слідчий, — Розумієте, оскільки я розслідую тут серію вбивств, причому таку, яка повторяється кожні двадцять сім років…

— Але ви ж розумієте, якщо мені зараз двадцять сім, —  різко перебила його Дара, — То я навряд чи можу вам розповісти щось про події, які відбулись в рік мого народження? Тим більше, я переїхала сюди лише пару місяців тому. А от за те, що ви до мене, як на роботу ходите, мене скоро на вила піднімуть. От тоді я прийду до вас і буду у вас на підлозі працювати.

— Та я в готелі, — відмахнувся він, — Тебе не впустять.

         Дара розсміялась, розуміючи, що їй вдалось збити з думки великого і жахливого Соколовського. Проте чоловік не дозволив довго насолоджуватись цим станом.

— Отож, пані Дарино, — жінка відійшла від хвіртки, дозволяючи слідчому ввійти. — Є велика підозра, що саме в вашому домі відбувались ті вбивства, двадцяти семилітньої давності.

 — Моя матір жила тут в той час, — Дара пішла до тераси, змушуючи Віктора йти за нею, — І вона ніколи не розповідала про те, що в домі щось сталось. Вона як раз тоді зустріла мого батька, він, здається, був місцевим міліціонером.

— Втім, дозвольте мені оглянути ваш дім, — Соколовський був надто впертим, щоб так просто відступити.

— Так, спробуйте, — Дара знизала плечами, — Але краще завтра, ніч вже надворі. Ви останнім часом полюбили приходити під вечір, ніби на ніч напрошуєтесь.

         Жінка розсміялась, ніби це був дуже вдалий жарт. Солоковському ж зовсім не було смішно – він був впевнений, що Дара щось приховує.

— Я б хотів оглянути дім зараз. — Дара нахмурилась, проте кивнула.

— Так, я вам все покажу, проте, — вона посміхнулась, — У мене не зовсім прибрано.

— Це не страшно, — покивав головою Віктор, — Головне, щоб у вас в домі не було трупа.

— В домі – точно немає. — Дара відчинила двері, дозволяючи слідчому ввійти в дім, — Я вип’ю чаю, з вашого дозволу, у мене через годину ще зізвон з замовником.

         Віктор кивнув і приступив до огляду дому, чуючи, як свистить чайник. У домі справді не було нічого незвичного, звичайний дім звичайної дачниці, що приїжджає сюди лише літом. І те, що вона не стояла над душею було вагомим плюсом та дозволяло більш детально оглянути все. Втім, це також відводило підозри від жінки. Не те, щоб Соколовський серйозно підозрював цю слабку жінку – все-таки їй було б важко заманювати та вбивати самостійно дорослих чоловіків, проте всі ниточки вели саме до неї.

— Чай будете? — показалась Дара в отворі дверей, — І мені потрібна ваша допомога.

— Так, — кивнув Соколовський і пішов слідом за дівчиною на кухню, — Що потрібно?

— Та тут погріб є, — вона зітхнула, — Я б хотіла дістати вишневе варення, а сама цей люк не підніму. Та і ви оглянете підвал, щоб впевнитись, що там нікого немає.

         Чоловік кивнув і з легкістю підняв важкий люк, і зачекавши поки Дара ввімкнула світло, почав спускатись по сходах. Йому здалось, що сходи підозріло червонуваті, але Дара одразу розсіяла його сумніви, розсміявшись:

— Я на цих сходах одного разу фарбу червону пролила, то не кров, не хвилюйтесь. — Соколовський кивнув, вже оглядаючи холодне приміщення.

         Дара, необережно ставши на сходинку, підскользнулась.

— Ай, — лише встигла проговорити вона, поки зрозуміла, що вже падає зі сходів. Падати було недалеко, проте Дара очікувала, що може сильно забитись – з її то вдачею. Та чоловічі руки раптово підхопили її, не дозволяючи «поцілуватись» з підлогою.

— Що ж ви так необережно, — Віктор допоміг Дарі встати на ноги, — Кров могла бути справжньою на цих сходах, якби я вас не підхопив.

— Та я щось задивилась, — винувато знітилась Дара, — Ви оглядайте, не дивіться на мене.

— Та тут нічого немає, — проказав Соколовський і рівно в цей момент перестав вважати Дару підозрюваною, —  Ви беріть своє варення і підем вгору.

         Вони взяли варення і поспішили піднятись вгору по сходам, не чуючи, як за стіною на підлозі тихо мичить останній із зниклих чоловіків. Чи, правильніше сказати, не останній?  




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше