Пташка з діамантової клітки

- Люба, ти поки йди нагору, а я приєднаюся до тебе за кілька хвилин, - Марина слухняно підійшла до сходів. Сьогодні вони вперше приїхали до свого нового достобіса дорогого та неймовірно жахливого будинку. Чоловікові він чомусь сподобався, і він, звісно ж, його купив. Кілька століть тому тут, здається, жив якийсь генерал царської армії з дружиною, яка незабаром втекла з гусаром, чи то не знайшовши кохання у чоловіка, чи то не витримавши генеральської любові. З того часу будинок кілька разів намагалися знести, але марно. І ось - після кількох місяців реставрації - він виглядає як новий. Дівчина почала підійматися нагору, молячись, щоб хоч там не було цієї кричущої атмосфери розкоші.

На жаль, другий поверх виявився не кращим, ніж перший – навкруги були не житлові кімнати, а суцільний музей. На стелі та стінах - помпезна ліпнина, купа скульптур і позолоти. Про меблі взагалі не варто й говорити - сісти ніде, що б тоненькі ніжки софи не зламалися під тобою. Так, надихатися тут, м'яко кажучи, нічим... Незабаром нагору піднявся чоловік і не міг натішитися - все таке маленьке, миле й жіночне.

- Дизайнери запевняли, що тут все відтворено до найменших деталей. Але з урахуванням сучасних технологій, звісно. Інтер'єром тоді займалася особисто дружина генерала, тому тобі має сподобатися - все дуже жіночне, - рекламував будинок, наче особисто був причетний до ремонту.

- Ага, тільки бантики забули зробити. Рожеві, - пробурчав вона собі під ніс і одразу ж побачила рожевий бант на шторах. - «Ні, ну це вже занадто» - обурилася подумки Марина, а вголос сказала лише, що хоче трохи прогулятися.

У дворі все було значно простіше - нормальна природа, де майже не зустрічалися бантики, мережева та інші ажурні дурниці. Чомусь у чоловіка була інша думка.

З Миколою Петровичем у неї були особливі стосунки. Тому вона й мирилася з усіма його примхами. Її батько розбився на мотоциклі, коли їй ледь виповнилося 12. Вони жили вдвох, а тому, коли це сталося, дівчинка залишилася зовсім сама. Проте опікунська рада знайшла її дядька - маминого брата, який взяв на себе її виховання. Не сказати, що робив це з великим бажанням, але дитина завжди була нагодована, чисто вдягнена й доглянута. Тоді їй подобалося таке життя. Єдине, що її не влаштовувало - так це постійні дядькові посиденьки з картярами. Ні, ніхто з них не ліз до неї, не погрожував та взагалі поводилися вони досить пристойно, та й дядько завжди знав, коли слід зупинитися. Проте Марина відчувала, що до добра такі посиденьки не доведуть. І мала рацію.

Одного разу дядько занадто захопився. Настільки, що просто програв її. Тут зіграв роль алкоголь, випитий раніше і хитрість суперника, але приємного було мало. Дядько слізно вимолював прощення й обіцяв, що це ненадовго. Племінниця ж навіть не заперечувала – їй все здавалося, що то лише дурний жарт. Та і як таке могло статися, з її тихим і мирним дядьком?! Зрештою, у двадцять першому столітті програти когось - це взагалі нонсенс! А суперник тим часом вже без зайвих церемоній поклав руку на талію дівчини й наполегливо повів її до виходу. 

Звісно, що  підступним переможцем виявився Маринин чоловік, Микола Петрович. Йому вже давно впала в око симпатична племінниця друга, але він все не знав, як же «вламати» норовливу малу. І ось тепер - все владналося.

Чоловік не був хворим збоченцем, та ще й виявив певне благородство - на наступний же день забрав паспорт дівчини й поставив у ньому штамп про те, що тепер Марина - його законна дружина. Тим самим «застовпивши територію». З того часу вони жили разом ось уже третій рік. В дівчини не було іншого виходу - дядько, як тільки протверезів, захотів все повернути, але чоловік відшив його, пригрозивши закопати десь у найближчому лісі, якщо той піде до поліції. Незабаром дядько не витримав. За вдачею він був занадто м’якосердим, і скоро вкоротив собі віку у себе ж вдома. Його племінниця сильно плакала, хоча і сама такого не очікувала. Похорон оплатив Микола, вшанувавши пам'ять родича помпезними поминками. Після смерті дядька все дісталося Марині, бо ж вона була єдиною його спадкоємницею. Разом зі старенькою машиною та квартирою на околиці міста, племінниця отримала й борги дядька, які миттєво погасив чоловік. Вона цього не хотіла, але «суджений» наполіг. Микола Петрович, мабуть, відчуваючи, що самою лише любов'ю йому не заслужити прихильність дружини, тож вирішив зробити це в інший спосіб. Зі спадщини дружини він не взяв ні копійки – все майно належало лише їй, та навіть у випадку, коли б дівчина захотіла продати його, гроші б залишилися її особистою власністю. 

Протягом усіх років подружнього життя Марина хотіла лише одного – позбутися опіки чоловіка та довести йому, що гроші її не цікавлять. На власні примхи та «жіночі дрібниці» цілком вистачало тих коштів, які вона отримувала від оренди дідькової квартири, та й у банку лежала вже певна сума – гроші, отримані від продажу іншої спадщини.   

Інколи здавалося, що цей шлюб - суцільне марне очікування обох. Микола Петрович вірив, що колись молода дружина змириться зі своєю долею й нарешті стане прихильнішою до нього. Марина ж сподівалася, що колись набридне йому, і тоді отримає свободу. Бо інших варіантів для себе не бачила - за роки подружнього життя вже зрозуміла, що грати з ним в ігри не готова - шанси були геть не рівними. У його руках був чималий нелегальний бізнес і кримінальні зв'язки, а в неї?... Лише симпатія чоловіка, якого навіть 30 років різниці не зупинили у бажанні володіти нею. 

Що вже казати - він міг дістати її будь-де, а власні «зв’язки» давно загубилися, й навіть просити допомоги немає в кого.

Дівчина склала руки на грудях і підійшла до великого фургона, який привіз їхні речі. Звідти якраз діставали її улюбленця - великий чорний мотоцикл. Це чудо техніки створив ще її батько, і з того часу металевий кінь завжди супроводжував Марину. Батько був механіком, то ж зміг максимально вдосконалити мотоцикл, та ще й так, що неможливо було вже й зрозуміти, на базі якої моделі було його створення. Батько і її навчив працювати з технікою, тому і машини, і мотоцикл - все вона ремонтувала сама. Не любила, коли хтось ліз у її володіння.