Глава 11

Розплющую очі й дивлюсь на Дена здивовано.

– Знімати? – перепитую.

– Саме так, – киває й посміхається нахабно. В очах небезпечний блиск. – Чи ти думала танець просто танець?

Саме так і думала.

Киваю. Знову заплющую очі, щоб не бачити його реакції, яка лякає мене, й повільно розв'язую блузку.

Тіло тремтить від емоцій, що переповнюють: від страху до подиву, від очікування поганого до сподівань, що все танцем і завершиться.

Потім розстібаю ґудзик за ґудзиком та скидаю з себе блузку. Вона м'яко падає на підлогу. Все ще рухаюсь в такт музиці. В голові порожньо, наче хтось взяв і викинув усі думки кудись далеко. Далі руки опускаються на штани. Повільно стягую і їх й знімаю. Виходить не дуже, впевнена, адже я не танцівниця, але має бути байдуже. Він хотів танець, не я.
Штани поруч з блузкою.

Музика закінчується й висне тиша, а я завмираю у спідньому перед Фрізом і тільки зараз розплющую очі. Налякано відсахуюсь, адже стоїть прямо навпроти мене та поглинає синіми океанами. Мисливець готовий кинутись на жертву.

Ноги відчувають холодну підлогу. Мороз біжить по шкірі від погляду Дена. Тепер стає моторошно. Важко зрозуміти, що у нього на думці чи що планує.

Ставить холодні долоні на руки вище ліктя й легко проводить по них вниз, до кінчиків пальців. Перекладає одну на спину, а іншу на шию й притягує до себе.

Тремтіння ніяк не зникне. Воно видає мене з головою, показує страх, показує слабкою, знову, перед ним. Закусую губу не маючи сил відвести погляду. Просто Ден не відпускає, не дозволяє цього зробити, усвідомлюю цю просту істину, тож підкорююсь. Тому що все ще слабка. Музика несподівано знову починає лунати. Вона огортає з нас нотами, закутує у свої обійми й змушує повільно рухатись в такт. Здається Фріз відчуває її душею, адже притискає мене до себе ще сильніше. Його дотики не приносять біль, вони на диво обережні, наче він не монстр, наче не хижак, а я не жертва. Пальцями пробігається по спині, до сідниць й назад, до шиї. Сироти виступають на шкірі від цього. І я не знаю, як реагувати на це правильно. Опускаю погляд на його футболку й затримую його на тату, що визирає з її коміра.

Ден качає нас на хвилях музики. Тримає у своїх обіймах, і навіть не уявляє, що я задихаюсь від страху, від передчуття, чого він захоче далі.

Повільно розстібає бюстгальтер на спині й кидає його на підлогу, а потім стягує футболку. Притискає моє тіло до свого змушуючи  відчувати твердість його м'язів. Долоня на спині, долоня на потилиці.

– Подивись на мене, – хрипло наказує.

Підкоряюсь. Підіймаю очі й змушую себе витримувати його погляд. Очі спалахують задоволенням, на устах грає посмішка, ледь помітно торкаючись його рис обличчя.

Опускає руку на сідниці й притискає до себе, відчуваю єство, що впирається в живіт, але все ще не відводжу погляд. Дивно усвідомлювати те, що у мені живе страх, дикий, божевільний, але я все ще тримаюсь, все ще жива, все ще стою на ногах.

– Скажи мені, пташко, що далі?...– облизує уста й впивається поглядом. Мені здається я тону у вихорі того, що читається в його очах. Здається гублю себе, стаю пташкою, якій подобається клітка, у якої стокгольмський синдром у всій красі.

– Я не знаю, – шепочу.

– Перестань, – зухвало. – Ти знаєш. Я наказую тобі, Діано, скажи, що далі?!

– Я… не знаю.

– Ти вирішила подратувати мене? – вкрадливо каже нахилившись до вуха. – Чи гадаєш танець це все? Раптом ти забула, що я не хороший хлопчик, не герой твоєї історії, я нагадаю.

– Не забула, пам'ятаю…

Не відповідає. Підхоплює під сідниці змушуючи обійняти його ногами за талію та під баси музики заходить у мою спальню. Кидає на ліжко й нависає зверху. Задоволення від мого страху в очах змушує його знову посміхатись. Здається воно розтікається його судинами. А от моїми тече отруйний страх.

– Боляче не буде, – заплющує очі й цілує ключиці. Тремчу, але не від задоволення.

Руки кладе на груди й стискає їх легко викликаючи дивні відчуття, що тягнуться від низу живота до самого горла. А потім однією рукою розсуває ноги й торкається там. Здригаюсь, інтуїтивно стискаю ноги назад, але Ден вперто розсуває назад та вмощується між ними.
Гладить пальцями бутон троянди, а потім вводить їх у мене.

Дивно, але у мені, разом зі страхом, починають жити нові емоції, раніше не знайомі до цього моменту. Вони не солодкі чи приємні, але вони нові, вони тягучі, наче завмерли в очікуванні чогось.

– Скажи мені, пташко, чи твоя втеча була чогось варта? Чи принесла тобі щось? – шепоче на вухо.
Спочатку мовчу, а потім відповідаю:

– Я відчула небо…На мить.

– І яке воно?

– Прекрасне.

Навіть не розумію в який момент ми з`єднуємось у одному ритмі. Швидко,  наповнюючи через край емоціями, немов кухоль з червоним вином. Спирається на лікті, ставить долоні на голову й  змушуєдивитись в очі, не заплющувати їх, бачити його солодке задоволення, його перемогу. Вона виграє у синіх очах блиском іскри, спалахом феєрверку. Вона змішується з його хижими інстинктами. Вона палає, горить, наказуючи мені більше ніколи не робити так, як зробила.

– Якщо ти ще хоч раз зникнеш, ще хоч раз втечеш, твоє покарання буде жорстоким, ти усвідомлюєш це, пташко?

Не відповідаю, лише стискаю руками простирадло, закушую губу та тону у ньому, і не можу зрозуміти чому.

Цього разу мені не боляче. Цього разу стільки емоцій намішано, наче хтось взяв гіркий та солодкий коктейлі та змішав в одне. Ось саме щось подібне тепер у мені. Мені гірко, але й солодко. Мені образливо, але приємно. Тягуча нега розливається тілом, хочу чи ні, підкоряє собі, а погляд синіх океанів змушує ще більше відчувати кожну мить нашого сексу. Він не брудний. Він не нагадує зґвалтування. Він інший.

Не ніжний.

Не сповнений кохання.

Але й не з присмаком гіркоти.

– Ти моя. Клітка ніколи не відчиниться.

Заплющує очі й наповнює мене. А потім встає й виходить з кімнати навіть не озирнувшись. Чую, як зачиняє замок на дверях.