Глава 10

І ніби здається розправлю я зламані крила

В моїх руках та воля омріяна.

Нарешті! Я вільна, невидиму клітку відкрила

І лину до неба, як тая пташина.

Світ так щиро всміхається і дарує нові відчуття,

Бо я вже забула як це - бути щасливою.

Скиталась, шукала, впадала в легке забуття,

Щоб тільки не згадувати себе лякливою…

Кажете, кохання окриляє?

Ні, це бажана воля

Для тої, яка все життя прожила під замком

Не знаючи ,якою може бути для мене доля

Тож буду насолоджуватись небесним дарунком….

(с) Жанна Кулініч

Дивіться, яку красу написала моя читачка до 8-9 глави книги)) Моя чудесна це просто неймовірно, так гарно, прекрасно))) От заради цього варто писати, коли ти бачиш, що твої книги варті чужої праці))) 

*******

Виходжу з кімнати й дивлюсь на заспаного Едіка. Він здивовано дивиться на мене і йде до дверей.

– Не потрібно...– шепочу.

Кидає на мене швидкий погляд, підходить до дверей й дивиться у вічко. Я за ним. Стою зі страхом у серці чекаю на його реакцію. І вона чітко відбивається на його обличчі. Шок змішаний з нерозумінням.

– Там люди у масках...– тихо каже.

– Не відчиняй...– пошепки.

– Це за тобою чи що?

– Гадаю, що так.

Розумію, якщо відчинить, якщо Фріз побачить його, то Едіка за його добре серце чекатиме одне – гнів мого чоловіка. І в тому, що буде далі винною буду тільки я.

– Я сама, – кажу. – Повернись у кімнату.

– Ти божевільна? – фиркає. – Там чуваки зі зброєю стоять і в масках. У формі! І ти сама?

– Це вже не важливо, – видихаю, – вони мені нічого не зроблять, сподіваюсь принаймні, а ти можеш постраждати. А я не хочу цього, адже ти не заслуговуєш…

– Дивна ти, знаєш?

– Так….– зітхаю.

Відштовхую хлопця від дверей й подумки під гепання у двері та вигуки чоловічих голосів рахую до трьох.

Один.

Два.

Три.

Відчиняю.

Вони не очікували цього, тож спочатку здивовано завмирають й дивляться на мене. Але потім наче розступаються й між чоловіками у формі з'являється він. Ідеальний Ден Фріз, який начепив маску повного спокою на обличчя, лише синці під очима видають його стан. Одягнений стильно, наче в джинси та футболку, але виглядає гарно. Тільки сині очі пронизують мене мить своїми спалахами пекельного полум'я. І воно холодне, крижане, готове спопелити в одну мить, підкорити, знищити.
Відступаю на крок назад.

Тиша. Вона висить у повітрі важким тягарем.

Чоловік кілька секунд розглядає мене з ніг до голови. Важко сказати,що є в очах, крім гніву та холоду, адже сині океани просто бушують, накривають цунамі. А потім заходить до квартири й схопивши за лікоть втягує у кімнату, де стоїть Едік. Ден розглядає і його зацікавлено й на устах з'являється небезпечна посмішка.

– І що тут у нас? – його голос захриплий, низький, в ньому чути нотки люті, котра готова спопелити все навколо. – Пташко, що це означає? – вдаваний спокій викликає ще більший страх. – Хто це?

– Це ніхто, – ковтаю кім у горлі. – Він просто допоміг мені.

– Допоміг? – протягує.

– Так, не залишив на вулиці, коли ти заблокував картку.

– Хм...– хмикає. Едік його більше не цікавить. На щастя останнього. – Ти молодець, пташко, знаєш? – киває сам собі швидше. – Не очікував подібного, особливо від тебе.

– Ден...– видихаю. Жах у мені розростається з кожною секундою розмови. Важко уявити, що він підготував мені, яке покарання, але воно буде, впевнена.

– Ми їдемо додому, так? – Повільно, надто повільно ковзає поглядом по мені. Навмисно дає побачити злість в очах, щоб знала – помилування чекати не варто.

– Ден…

– Так? – Суворо цідить.

– Так, – схиляю голову. – Тільки пообіцяй не чіпати його, благаю.

– Ти благаєш? – цідить.

– Так…

Хмуриться, але врешті киває. Повертається до Едіка.

– Хтось дізнається, що вона тут була, чи що ти бачив мене, я тебе знайду, сподіваюсь зрозуміло все?

– Ви ж з “Біоніки”? – питає Едік й киває.

– Не важливо, – небезпечно посміхається.

– Ніхто не дізнається….– шепоче хлопець, Ден задоволено киває й ще раз подивившись на мене хапає за лікоть та виводить з квартири.

От і закінчилась моя свобода…

Птах так і не злетів у небо, лише поглянув на нього і втратив крила…

******
Чоловік саджає мене у чорний джип. Якимось байдужим поглядом спостерігаю за тим, як люди в формі та зі зброєю теж сідають в авто й зникають з двору будинку, залишаючи тільки два джипи: наш і ще один. Ден сідає за кермо й заводить авто. Він мовчить. Не дивиться на мене. І від цього ще страшніше. Я боюсь уявити, що відбувається у його голові зараз, про що думає, і що хоче зробити зі мною.

Коли ми залишаємо Тернопіль позаду, лише тоді він каже:

– Знаєш, пташко, тобі вдалось мене здивувати.

Дивлюсь на його профіль, на руки на кермі, на годинник на зап'ясті, а потім знову повертаюсь до обличчя. Важко повірити, що настільки прекрасний зовні може бути настільки потворним всередині. Наче мала б звикнути ,але ні, не виходить.

– Я рада...– тихо відповідаю.

Кидає на мене швидкий погляд, а потім відводить його на дорогу.

– Що...тепер буде? – наважуюсь запитати. Навмисно не дивлюсь на нього, тому що всередині мене все догори дриґом, нутрощі стискаються, а страх з кожною секундою все більше наростає. Очікування чогось поганого робить тільки гірше, це мучить мене, змушує хвилюватись й уявляти, що буде далі.

– Маєш на увазі чи буде тебе покарано? – дивно, але його голос спокійний.

– Т-т-так…

– Я настільки у твоїх очах монстр?

– Ти й так знаєш це…

– Хм.

І все. Він більше нічого не каже, а я боюсь знову спитати.