Глава 9

Ми їдемо ще містом. Потяг повільно набирає швидкість й мчить вперед вистукуючи колесами. А я повірити не можу, що зробила це. Дійсно зробила. Втекла. Вперше у житті…

Не знаю, що мене чекає далі, та це перший крок до тієї свободи, якої боюсь за словами Фріза. І нехай він маленький, сповнений страху, але головне, що я його зробила.

Тепер Дену мене не дістати.

Мої думки перериває дзвінок телефону у сумочці. Жах одразу розповзається тілом, а долоні пітніють. Тремтячими руками дістаю смартфон й дивлюсь на екран. Ден. Дзвонить Ден.

“Господи!”

Що робити? Брати слухавку? Він же телефонує не тому, що скучив за дружиною… Швидше за все вже знає, що Діану, тобто мене, понесло…

– Люба, ти відповіси на дзвінок? – Питає стара жінка навпроти мене. Гадаю її просто дратує мелодія.

Стискаю смартфон у руці й встаю та йду в тамбур. Сама не розумію навіщо все-таки беру слухавку, адже можна було просто викинути телефон, розбити та викинути, але я… Певно я все ще боягузка.

– Діано...– вкрадливий, навмисно спокійний голос Дена звучить у слухавці. – Де ти, пташко?

Страх жере мене, поглинає у свою пітьму. Тремчу. Сльози, знову вони, від жаху течуть обличчям.

– Я…

– Так, слухаю, кажи...– чую і знаю, що за цим спокоєм ховається дика лють.

– Я….

– Діано, не тягни кота за його гідність і просто скажи вже, – гиркає.

Набираюсь рішучості. Не для того я тікала, щоб зараз самій сказати, де знаходжусь. Тож втягую повітря у легені та відповідаю, відчуваючи, як страх все ще тримає за горло:

– Прощавай, Ден!

Відчиняю двері, де вагони з'єднуються, присідаю й викидаю телефон. Сподіваюсь тепер вільна. Чи буду вільна. Сподіваюсь не знайде. Ніколи.
 

******
На наступний день потяг зупиняється на вокзалі Тернополя. Виходжу разом з усіма роздумуючи, що робити далі. Жити з карткою Фріза може й добре, але не варіант. Не знаю чи у нас можна простежити її, як в американських фільмах, але ризикувати не можна. Тож йду вперед, перехожу дорогу, та опиняюсь на маленькому перехресті. Місто дивує. Воно таке маленьке, одразу з вокзалу відчувається старість. Триповерхові будівлі, в них магазини. А неподалік банкомат. Йду до нього, пхаю картку, дякую, що знаю пін-код, й тисну кнопку “зняти готівку”. Але раптом банкомат забирає картку й на екрані пише, що вона заблокована.

– Що?

– Ви ще довго? – позаду мене вже стоїть двоє людей у черзі.

– В мене картку забрало…

– Зверніться у банк.

Киваю, але розумію, ні в який банк я звернутись не можу. Картка то не моя. Тож просто відходжу від банкомата й повернувши праворуч йду старим, дірявим асфальтом.

Що робити далі, я не знаю. Сама, у чужому місті, без грошей і навіть телефона. І, головне, винна у цій дурній ситуації теж сама. Варто було зняти гроші ще на вокзалі Києва, так ні, я ж так поспішала зникнути зі столиці, так жадала опинитись якомога далі від Фріза. І що тепер? Я офіційно безхатько?

Проходить кілька годин мого шляху незнайомим містом. Я доходжу до великої річки, чи озера, оточеної парканом. Навпроти неї, через дорогу зелений парк, а між ними повно автомобілів, що їдуть надто голосно через кам'яну дорогу. Зупиняюсь перед річкою й спираюсь на паркан руками. Дивлюсь кудись далеко на горизонт, голодна вже добу, без душу і, головне, грошей, адже готівки надто мало, просто страшно її витрачати на непотрібні речі.

Розглядаю як птахи летять над блакитною водою, що ідеальною гладдю лежить під небесами. Слухаю шум води, шум міста, вітру навколо й розумію, що найближчі дні доведеться спати на лавочці просто неба.

Чи цього я хотіла?

Ні.

Але я жадала свободи, і ось, вона у моїх руках. Тільки поки радощів мало, адже неприємності вже почались. Гадаю, що картку заблокував Ден, навмисно, щоб я сама приповзла до нього. Тому що були б у мене гроші, то я б пішла далі, винайняла готель, для початку, повечеряла, а потім знайшла б житло та роботу. А тепер… що я можу, крім як стояти й дивитись на воду? Попроситись до когось на ніч? Сумніваюсь, що пустять. Звернутись у поліцію? Ха. Думаю є шанси, що Ден подав мене у розшук, тож певно правоохоронні органи варто обходити десятою дорогою. А більше варіантів і немає.

Сідаю на лавку, одну з багатьох,навпроти паркану. Вечір повільно опускається на Тернопіль. Неподалік від мене приходить хлопець, дістає гітару, й сівши на сусідню лавку починає співати. Його голос гарний та приємний. Не знаю про що саме співає, адже пісня англійською, і вона у нього явно страждає, акцент сильний, але слухати його суцільне задоволення.

Заплющую очі й дозволяю собі поринути у звуки цього міста, відчути його життя душею, зрозуміти, як люди живуть у маленьких містах, звичайні...

Несподівано музика припиняється, а хлопець сидить поруч зі мною. Здивовано дивлюсь на нього.

– Вмієш співати? – питає.

– Вмію.

– Тоді давай разом? – пропонує, а в зелених очах виблискує жартівливість, азарт. – Гроші поділимо.

– О...я...гаразд.

Він починає награвати мелодію, і я одразу впізнаю цю пісню. Бейонсе.Halo. Мені подобається співати разом з незнайомцем, і як не дивно, зовсім не соромно. Це навіть весело. Він підбадьорює мене поглядами, штовхає грайливо плечем, й змушує сміятись. І це вперше за останні роки я чую свій сміх. Справжній, щирий, без тягаря на плечах. Так дивно. Я думала вже не вмію сміятись.

Люди, що гуляють по набережній кидають гроші в чохол від гітари, деякі зупиняються послухати. А ми зі сміхом співаємо.

Ще жодного разу у житті я не відчувала себе настільки вільною, щасливою, сповненою якоїсь дурної надії на те, що все налагодиться. І нехай зараз я на дні, нехай офіційно безхатько, але я вільна. Навіть якщо на короткий час.

Виявляється сміх незнайомця, музика, теплий вітер, ліхтарі, що мерехтять у нічній темряві та шум води вміють приносити радість. Не великий будинок, не авто з салону чи брендовий одяг. А емоції. Вони дарують щастя.