Глава 8

– В наступний раз я хочу, щоб ти чекала мене тут.

– Я...Ти ж сам дозволив поїхати до мами...– шепочу.

– Але не дозволяв затримуватись так довго! Тепер доведеться тебе покарати.

– Ден…

– Мовчи!

І я замовкаю. Сльози виступають на очах, адже уявляю вже, як буде боляче, знову.

Чоловік спирається на руки й проводить язиком по шиї, від неї до ключиць й торкається соска. Напружуюсь не знаючи як реагувати. Просто чекаю, що буде далі.

Язик водить колами навколо, пестить його, легко та так природньо, що раптом відчуваю як від низу живота підіймається щось дивне, те, чого ще ніколи не відчувала. Наче хвиля жару, як лавина, виходить назовні й розтікається судинами.

Уста Фріза опускаються далі, нижче, до живота, малюють власні візерунки, виводять, неначе пензлем на полотні.

Починаю тремтіти.

Такого я не очікувала.

– Може бути завжди так, якщо будеш вихованою пташкою та сидітимеш у клітці, Діано, – каже й підіймається до обличчя. Із зухвалою посмішкою дивиться на мене та очікує чи я зрозуміла, що має на увазі, але я не можу вимовити ні слова, навіть кивнути не виходить.

– А може бути так, – небезпечний блиск спалахує в погляді.

Хапає за сідниці, зриває з мене штани та спіднє й з силою розсуває ноги. Вмощується між ними впираючись й уважно зазирає в очі, щоб побачити реакцію. Скрикую.  Я очікувала подібного…., але все одно важко підготуватись.

– Що ти обереш?

Сльози самі виступають на обличчі. Капають з вій солоними краплями. Я не приховую їх від нього.

Так огидно, що змушують обирати. Не дають насправді того права вибору.

Спочатку сказав, що подивиться, як намагатимусь опиратись, а тепер пропонує поводитись ідеально, якщо не хочу постійних зґвалтувань, і хочу хоч краплю ніжності, яку так певно важко назвати. Тому що від таких як Фріз ніжності чекати не варто.

– Небо...– шепочу.

– Я наказав більше не плакати!

– Я…

– Діано!

Владний, повний жорстокості голос звучить наче звідусіль. Сині очі впиваються у мої з таким гнівом, наче ображаю його солоною вологою.

– Я твій чоловік, пташко, ти не повинна плакати зі мною.

Заплющую очі. Відчуваю, як прокляті сльози починають текти ще більше, наче ніяк не можу зупинитись. Схлипую. Мимоволі. Просто не виходить інакше.

– Діано!

Злість у його голосі змушує ще сильніше заплющити очі.

– Подивись на мене.

Хитаю головою.

– Подивись на мене, – сухо наказує.

– Не можу...– знову схлипую.

– Тобі страшно?

– Т-т-ак…

– Тоді борись з цим...– чую, як посміхається.

– Не можу…

– Слабкі не бувають у небі.

З рота не виривається ні слова. Зате солона вода торкається губ. Відчуваю присмак моря і м'яти на них.

– Розплющ очі.– Знову наказ.

– Я...я не можу…

Тіло напружене. Відчуваю його тверді м'язи, немов сталеві, відчуваю його бажання . Стискаюсь від того, як нутрощі скручує від передчуття поганого, від очікування болю. Не готова я до цього. Не готова.

Видихає з шумом.

І відпускає.

Холод проходиться оголеною шкірою, коли встає з мене.Одразу закриваю груди зв'язаними руками. І тремчу.

– Діано, – якось втомлено протягує, – подивись на мене.

Підкорююсь. Як і хотів. Розплющую очі та дивлюсь.

Стоїть наді мною. Голова схилена на бік й розглядає, наче експонат у музеї.

– Ти сама створюєш всі свої проблеми. – Ріже. – Твої рішення впливають на події, що відбуваються з тобою.

– Ден, – облизую сухі уста, – ти…

– Лякаю тебе, так? Ти боїшся? Тобі страшно?

– Так.

– Чого ти боїшся більше?

– Я...не розумію питання.

– Гаразд, – хижий блиск в очах, котрі блукають моїм тілом, насмішкувато дивляться, як прикриваюсь від нього, – ти боїшся мене чи боїшся болю, який я можу подарувати тобі?

– А хіба біль дарують?..– тихо шепочу.

– Іноді біль, пташко, єдине, що змушує людину щось захотіти змінити. Відповідай на питання.

– Тебе.

Стискає щелепи. Дивиться тепер тільки в очі, наче жадає прочитати в них все, що відчуваю.

– Правильно. Тому що болю не варто боятись. Ти зіпсувала мій вечір, пташко, – криво усміхається, знущається цим. – Що пропонуєш, як альтернативу?

Мені немає, що йому запропонувати. Тож просто мовчу. Хитає головою, наче розчарований у мені.

– Знаєш, коли я прийшов до твого батька з бізнес пропозицією, а він сказав про шлюб, я розсміявся йому в обличчя. Шлюб, це не те, про що мріють чоловіки, особливо якщо в дружини дістаються такі як ти. Але мене завірили, що ти слухняна, покірна. І що я бачу? Дівчину, котра не вміє себе поводити? Котра не знає навіть яка справжня. Вона жадає свободи, тільки смертельно боїться її отримати. І вона дозволяє робити собі боляче… Що ж, спи, Діано. Сьогодні я тебе не чіпатиму.

Виходить з кімнати забравши піджак та зачиняє двері. На ключ.

А я заплющую очі й заходжусь риданнями.

Що він мав на увазі під словами, що я не знаю, яка я справжня? Що це я дозволяю робити собі боляче?...Що боюсь отримати таку бажану свободу? Чому він так вирішив? З чого такі висновки?
Кажуть, що людям з боку краще нас видно, адже ми не здатні помічати власні недоліки, тільки чужі. Якщо вірити у це, то виходить Ден має рацію? Бачить мене в той час, як я просто тішусь ілюзіями того, яким стане моє життя колись?

Засинаю, хоч думала не зможу. А вранці прокинувшись одразу встаю з ліжка та пробую чи відчинені двері. Страх, що Фріз їх не відчинив і залишить у кімнаті, живе у мені, хочу цього чи ні. Але двері відчинені. В пентхаусі порожньо й тихо. Закутана у ковдру йду до журнального столика на якому помічаю лист аркушу, пластикову картку та читаю:

“Розважся”.

Розважся?

Він серйозно?

Це пропозиція пройтись магазинами й відволіктись від всього, що відбувається у моєму житті, нікому не потрібним шопінгом?