Глава 6

Нікі розуміє мовчазні натяки Фріза, тож зникає у натовпі кинувши на мене короткий погляд сповнений різних емоцій. Руки чоловіка сильніше стискаються на талі й пригортають в обійми. Ми починаємо кружляти у танці. Він нахиляється до мого вуха й вкрадливо шепоче викликаючи сироти на шкірі:

– Ти погано себе повела, Діано! Танець з ним ніяк не може мати відношення до підтримки статусу сім'ї.

– Я ж не зробила нічого поганого...– шепочу, впираючись поглядом у його плече.

– З якого боку подивитись, – відповідає. Чую у голосі нотки незадоволення змішаного з загрозою.

– Хто він? – наважуюсь запитати.

– Він той, хто не повинний навіть стояти поруч з моєю дружиною.

Це не відповідь, але впевнена, що більшого не дочекаюсь, тож замовкаю та просто продовжую рухатись в такт музиці.

Через кілька хвилин музика закінчується і Ден притримуючи мене за спину веде до виходу.

– Час тобі додому. – Тоном, з яким не варто сперечатись.

Мовчки сідаємо в авто. Дивлюсь на годинник в машині: 23:30. Заплющую на мить очі й відкидаюсь на спинку сидіння.

Чому не можна спілкуватись з Нікі? Хто він такий? Якийсь конкурент Фріза? І чому Нікі дивився на мене так, наче знав, який Ден насправді?

Чоловік привозить мене у пентхаус, а сам повертається на вечірку, наказавши сухим тоном лягати спати і його не чекати. Наче я збиралась…

Тож швидко приймаю ванну, змиваю макіяж та ховаюсь під ковдру на широкому холодному ліжку. Певно шампанське впливає, але засинаю швидко, і навіть сниться щось.

Пізно вночі прокидаюсь почувши дивний шум за дверима. Розплющую очі й розглядаючи місяць, що зазирає до спальні, прислухаюсь. Слів не чути, лише голоси: чоловічий і жіночий.

Відкидаю ковдру й встаю з ліжка. Накидаю халат та тихенько підходжу до дверей. Відчиняю їх й зазираю у хол пентхауса.

Там, у світлі місяця та зірок на диванчику сидять двоє. Чоловік, а на ньому з оголеною спиною жінка. Її руде волосся коливається в так рухам тіла. Чоловічі руки ніжно пестять її, ведуть смужки, ласкають, наче вона його кохана.

Відчиняю двері ще більше й роблю крок вперед. Добре, що темно, мене не видно.

Не знаю, навіщо спостерігаю за сексом Дена, бо впевнена, це він, але й повернутись у спальню не можу. Отже, мені не можна навіть танцювати, а йому можна привести дівчину і зайнятися з нею сексом не боячись бути почутим? Він думає, що має важіль, яким тисне на мене, що його правила щось означають, і вирішив, що таки коханка буде? Гадає, що я мовчатиму? Покірно прийму це?
Ні.

І річ тут не у тому, що я ревную. Цього чоловіка фізично не можливо ревнувати знаючи його справжнього. Він садист, тиран, жорстокий та злий, і зовсім не поважає мене, як людину. Просто якщо є правила, то вони повинні стосуватись обох.

Виходжу під світло місяця. Страшно, руки тремтять, тож обіймаю себе ними, і йду боротись за себе.

– Ден? – здивованим голосом промовляю. Нам же все ще потрібно підтримувати статус ідеальної сім'ї?

Його руки зупиняються на тілі дівчини, та й вона завмирає. Швидко встає з нього й натягує сукню на оголені груди. Я навіть не дивлюсь на неї, вона мені не цікава, і якщо чесно нехай би забрала собі цього ката, але… Тож я дивлюсь на Фріза. Вдається навіть пустити сльози, що впевнена, помітні у срібному світлі з вікна.

– Діано! – Грубо каже, застібає штани та встає з дивану. Кидає погляд на рудоволосу, яка не знає, що робити далі.

– Ден, як ти міг? – схлипую.

Боже, раптом це мій шанс на свободу? Шанс злетіти у небо? Звільнитись?

– Діано...– розгублено каже. Він не очікував, що мені вистачить нахабства вийти й зловити його на гарячому. Думав, що правила, погрози, біль, змусять сидіти на ліжку і слухати, але ні… Я все ще жива, все ще хочу боротись за майбутнє. Навіть якщо поб'є, зґвалтує знову. Я буду боротись!

– Невже це...вона...– заламую руки стискаючи тканину халата. Підходжу до нього й з насолодою даю йому ляпаса. Гучного, такої сили, що його голову відкидає назад. Навіть не очікувала, що стільки сили приклала.

Відразу в синіх очах Фріза спалахує гнів. Яскравий, палкий, повний смертельної небезпеки.

Він киває рудоволосій, щоб та зникла, і дівчину не потрібно просити двічі. Вона швидко підхоплює туфлі та сумочку й зникає за дверима ліфта. А ми залишаємось у повній тиші, серед срібної темряви удвох.

– Як це називається? – цідить та звужує погляд красивих очей.

– Зраджена дружина на другу добу після весілля. – Важко ковтаю та стримано відповідаю.

– Діано...– протягує моє ім'я так загрозливо, що відступаю назад, збивши журнальний столик.

– Ти сам казав – статус сім'ї… Якщо я маю його підтримувати, то й ти теж!

– Справді? – Вкрадливо шепоче й робить крок до мене. Кожний рух просочений небезпекою, погляд такий глибокий, одночасно оцінювальний та зацікавлений, з пекельними іскрами.

– Т-т-так…

– І, що? Ти вирішила, що маєш право вказувати мені?

– Якщо ти можеш мені, то і я тобі...– тихо відповідаю. Страх сильніший за все. За мене. Він туманить розум, змушує боятись, відступати до стіни.Розумію, заганяю себе у пастку, але іншого виходу все одно немає. Тож, або я борюсь до останнього, або здаюсь вже, і тоді битва програна, через якийсь час мене викинуть на смітник і на цьому моє життя завершиться.

– Висновки звісно правильні, але не у твоїй ситуації, Діано! – Ріже та впирає мене руками у стіну схопивши за плечі. – Ти не маєш права голосу. Не маєш права мені вказувати, опиратись. Все, що ти можеш і маєш робити: бути моїм ідеальним доповненням. Мовчазним. Вірним. Гарним.

– Я не доповнення, не лялька! – Чітко промовляю, впиваючись у нього поглядом.

Начхати, що притискає долонями до стіни, що спіймав у пастку й готує покарання.

– Ти саме вона, Діано!

– Ні! Можеш бити мене, але я жива людина, Ден! Жива, чуєш? – голос не витримує, зривається на шепіт. Все-таки я надто слабка, ніякої моральної сили, та й де їй взятись, якщо п'ятнадцять років я живу під тиском тирана?