Глава 5

Даремно я дала ляпаса. Не потрібно було цього робити. Тепер розумію це, усвідомлюю. Переді мною не просто жорстокий чоловік, переді мною моральний вбивця і гвалтівник, який хоче знищити моє “я”, мою душу, підкорити та перетворити власну дружину на слухняну ляльку!

Зухвала, небезпечна посмішка з'являється на обличчі Фріза. Вона така гостра, що здається ріже мене без ножа.

Хочеться втекти, зникнути, і ніколи більше не потрапляти йому на очі.

Шкодую, що дала ляпаса. От така я слабачка. Безхарактерна. Ніщо і ніхто. Просто пташка у клітці, якій ніколи не вирватись з лап монстрів.

Сині очі спалахують пекельним полум'ям, обіцянкою помсти, болю. Він підходить до мене, знову нагадуючи хижака. Знову схожий на лева, який загнав жертву у глухий кут. Однією рукою хапає за волосся та намотує на кулак й притискає мене до себе, іншу кладе на спину й стискає до болю, пекучого, від якого зрадницька волога виступає на очах, тремтить на віях й опадає росою на вилиці.

– Ти граєш з вогнем, Діано. А вогонь небезпечний. Він спалить тебе, знищить, залишиться лише попіл. Ти цього хочеш? – питає, майже торкаючись устами мого обличчя. Мене обдає ароматом м'яти, холодної, свіжої, крижаної. Тіло кидає в піт. Я в пастці.

Мовчу. Стиснувши щелепи мовчу. Терплю біль, терплю його запах чоловічого тіла, підкорююсь силі фізично, але морально намагаюсь боротись. Тож мої очі дивляться в його. З краплею виклику, з криком, щоб зробив те, що хоче, і страхом, який не можу приховати.

– Все, що ти маєш робити – бути слухняною.

Тремчу в його руках. Ніяк не виходить змусити тіло не робити цього. Хочеться плакати у голос, але я тримаюсь, хоч і з останніх сил.

– Що, якщо мені набридло бути слухняною? – шепочу ледь дихаючи. Витримую погляд, який пронизує наскрізь холодом. Змушую себе дихати, терпіти, бути сильною.

– Тоді тобі доведеться регулярно платити за свою поведінку! – Ріже і відпускає.

Швидко відступаю в бік, бажаючи знаходитись якомога далі від нього. Поправляю волосся, блузку, й тримаю стан рівно.

Ден застібає останній ґудзик на сорочці зухвало дивлячись як тихо стою та спостерігаю за ним. Мимоволі кладе пальці на щоку й посміхнувшись самому собі йде на мене.

Тікаю, визнаю це. Спиною йду до ліфта. Ноги тремтять, нутрощі, як і вчора, скручує від жаху. Він бачить це, впивається моїми змінами у поведінці, отримує насолоду від емоцій, від того, як стою на межі бажання бути слухняною й опиратись йому.

– Я зірвав джек-пот, доведеться поділитись цією новиною з тестем, – легко кидає, наче не знає, що в такому випадку, моя мати поплатиться за це. – Посміхнись, Діано, ми їдемо давати інтерв'ю “Vogue” про нашу першу добу у шлюбі.

Змушує впертись спиною у двері ліфта. Тисне кнопку, і вони відчиняються. Хапає за плечі та фактично вштовхує у середину. На устах Фріза блукає грайлива усмішка, я ж повністю зосереджена на собі. У голові так порожньо, немає ні думок, ні рішень, ні бажань. Я наче спустошена оболонка з якої висмоктали всю радість.

Ліфт надто швидко досягає першого поверху. Ми виходимо у хол, який став трішки затишнішим з промінням сонця, що грає на стінах та відбивається від скла. Повно різних людей ходять у класичному одязі навколо, гадаю це працівники “Біонік”. Ден усім їм привітно змахує рукою й обійнявши мене за плечі веде до виходу. Не знаю чому, але з'являється бажання попросити допомоги. Розумію – ніхто насправді цього не зробить, все-таки потопельник має сам себе рятувати, але...бажання є.

Виходимо під будівлю. Спортивне авто чоловіка м'ятного кольору вже чекає на нас. Відчиняє мені дверцята, це ж треба, як ввічливо, все для замилювання очей, й допомагає сісти. Сам швидко оббігає авто й сідає за кермо. Через годину заторів, ще годину самої дороги, ми нарешті під офісом відомого журналу. Мотор затихає, а Ден повертається до мене. На якусь мить він розглядає моє обличчя, наче вперше, важко зітхає й каже:

– Поводь себе гарно. Усміхайся. Ми щасливі молодята. – наказує. – В разі будь-якої неприємної сцени, твій батько дуже швидко дізнається про твою поведінку і я власними руками сховаю твою маму від тебе. Ти зрозуміла?

Киваю. Він тисне. Тисне тим же, що й батько. Напевно саме тому Володимир Крес розповів йому правду, щоб був важіль, щоб можна було точно знати, як зачинити за мною клітку назавжди.

Ми виходимо з авто. Не знаю звідки журналісти жовтої преси дізнались про те, що ми даємо інтерв'ю, але всі вони тут як тут, під офісом Vogue. Спалахи фотокамер засліплюють, але я до такого звикла. На нас сиплеться не менше тисячі питань відразу. Та Ден, як справжній лицар, вмить опиняється поруч зі мною, обіймає ніжно та обережно, наче не він кілька годин тому навмисно робив боляче, й веде до головного входу в будівлю. Він усміхається, щось іноді відповідає, та стрімко ховає нас за дверима.

Неймовірне сильне бажання скинути його руку з себе пульсує у скронях. Мені фізично не приємно відчувати гарячі дотики змішані з ароматом м'яти. На ресепшені нас зустрічає усміхнена дівчина. Їй не потрібно знати хто ми, гадаю, цей журнал вихопив можливість отримати першими інтерв'ю з Деном Фрізом, за що я навіть не можу їх засуджувати. Підіймаємося ліфтом на сімнадцятий поверх, поки дівчина окидає хтивим поглядом мого чоловіка. Чесно? Хочеться закрити очі й сказати “забирай”, адже вона не знає, що за садист перед нею з янгольською зовнішністю, та я не можу так зробити.

Коли ліфт відчиняється дівчина перестає намагатись звабити чоловіка і виходить вперед, у коридор, виляючи стегнами, наче повія. Ми йдемо за нею, але мушу визнати, що погляд Фріза ніяк не направлений у бік дівчини, він весь у мій бік. Я навіть бачу, як у синіх очах з'являється щось схоже на тепло. І це так дивно, що хочеться кинути його, вирватись з обійм і тікати від того, наскільки він інший на людях.

Кабінет журналістки світлий та теплий. М'яке килимове покриття на підлозі, світлі, молочного відтінку меблі, зручне крісло для неї й диванчик для нас. А ще чай, печиво на столі, і фоном приємна музика. Жінка зустрічає нас теплою усмішкою, котра навіть очі запалює.