Глава 4

Моя перша шлюбна повинність триває довго, боляче і сповнена муки. Я ненавиджу у цю мить себе, батька і Фріза. Особливого його! Він навмисно робить боляче, ставить мітки власності на тілі, душі, таврує, щоб знала своє місце, щоб була слухняною, покірною, такою, якою мене намалював батько.

Тільки я більше так не можу жити…

Просто фізично не витримую. Тому буду намагатись боротись. Вигадаю тактику бою, почну війну, і сподіваюсь у фіналі буду переможцем, а не тим хто програв.

Наше “кохання" завершується тим, що Ден відходить від мене навіть більше не ковзаючи поглядом по тілу, відвертається й наливає собі нову порцію алкогольного напою у склянку. Його спина розслаблена, волосся трішки скуйовджене, а краї сорочки висять зім'ятою тканиною. Дивлюсь на нього відчуваючи як мені боляче. Всюди. Тіло болить, між ногами палає, а душа ридає в унісон з блакитними очима.

Здається, що серце ламається поки залишки Фріза пожирають мою душу. Поки його дотики все ще палають на шкірі, шия пульсує від болю.

Так мене ще ніколи не принижували. Жодного разу у житті. Тато маніпулював мною, а він….він просто знищив, розірвав на шматки й змусив дивитись на гідність, що викинув у прірву.

– Що ж, Діано, – промовляє холодним тоном, – можеш навідатись до мами…

Намагаюсь поправити сукню на собі. Підтягую корсет на груди, опускаю мереживну спідницю на ноги у крові й нарешті встаю рівно. В мені стільки гніву, він горить, палає, готовий вирватись лавою та потопити цього чоловіка навпроти, але….я мовчу.

– Що за сльози, Діано? – сідає на диванчик й знявши сорочку повністю робить ковток золотого напою. – Тобі не сподобалось? – не розумію його тон. Не можу навіть близько уявити для чого ставити подібне питання. – Не мовчи, відповідай! – тон змінюється, тепер у ньому чути такі нотки, що здригаюсь всім тілом.

– Мені було боляче...– шепочу.

– Всім вперше боляче, – майже не кривиться, – але така ваша жіноча доля, чи не так? – зухвалий оскал замість нормальної усмішки прикрашає уста.

– Так, – тримаю сукню на грудях й стою перед ним, наче я жертва, а він – кат. Напевно так і є.

– Йди, прийми душ. Твоя кімната там, – змахує рукою на двері ліворуч, якщо дивитись з його боку та затримує на мені погляд. – І сподіваюсь ці сльози були першими й останніми. Сьогодні я тобі їх пробачаю, але щоб більше їх не було, ти зрозуміла?

Ненависть до нього, до його тону, голосу, до того як тримається переді мною, взагалі просто до цієї людини росте зі швидкістю лавини.

– Зрозуміла, – відповідаю, хоч хочеться заліпити йому ляпаса, дзвінкого, щоб аж у голові запаморочилось.

Відправляюсь у свою кімнату відчуваючи на спині його погляд фізично. Не розглядаю її, адже не бачу у цьому сенсу, вона така ж холодна як і все у житті Фріза. Світло-срібні стіни, підлога, світильники, меблі та широке ліжко. Немає на що дивитись. Кімната не жива.

Знімаю сукню та кидаю на підлогу. Порив люті виривається з мене новою порцією сліз. Дивлюсь на білосніжне вбрання й підхоплюю руками та розриваю тонку тканину на шматки. Я ненавиджу її.

Ненавиджу того, хто її обрав та придбав. Ненавиджу!

Розірвана сукня знову на підлозі. Краще не стає. навпаки, замість люті приходить відчай разом з бажанням кинутись у скляну стіну й залишити це життя на асфальті знизу. Уявляю які заголовки будуть у ЗМІ: “Після весілля дружина Фріза викинулась з вікна. Чому? Що стало причиною?” Після такого він ніколи не відмиється.

Але я не можу так вчинити.

Я вирвусь з клітки, заберу маму і ми зникнемо з цього міста, цієї країни, сховаємось від двох тиранів, що вважають наші життя незначними.

Ванна зустрічає мене м'яким світлом, стінами чорно-білої мозаїки, й металевого кольору ванної.Вмикаю крани. З них тече гаряча вода сильним напором, тож швидко скидаю панчохи й занурююсь у воду. Хапаю з полички гель для душу з ароматом м'яти, але одразу ставлю на місце. Так пахне Фріз. Я не хочу після сексу з ним мати запах м'яти. Не хочу спати, якщо звісно взагалі засну, і відчувати його присутність, навіть нехай так.

Хапаю мочалку й починаю розтирати тіло. Обережно проходжусь нею там, де мене стискали руки чоловіка, адже боляче торкатись. Особливу увагу приділяю крові між ногами, яка викликає болючі сльози.

Я ніколи не уявляла як когось покохаю і віддам йому свою цноту, але й подібне не входило у плани.
Через хвилин двадцять, коли вдається відчути себе чистою, витираю тіло та одягаю халат, гадаю навмисно приготований для мене, вишневого кольору. Він приємний, та мені начхати на приємність. Зараз я б обрала щасливе життя у бідності, ніж ось це психологічне насилля у багатстві.

Як тільки виходжу з ванни, то завмираю від несподіванки. На моєму ліжку сидить Фріз, в один спортивних штанах, тримає у руках склянку свого віскі, й крижаним поглядом зустрічає мене.

– Ти голодна? – питає так, наче годину тому він не зґвалтував мене під власним вікном. Наче хвилюється, чи не впаду я тут на підлогу від голоду.

– Ні, – вдається втримати тон рівним.

– Гаразд, тоді спи.

Встає з ліжка й кивнувши мені виходить з кімнати.

Навіть не помітила, що до цього моменту не дихала. Видихаю й падаю на ліжко. Спіднього у мене немає, тож так і закутана у халат ховаюсь під ковдру, скручуюсь у позу ембріона, та заливаючись новою порцією сліз й жалю до власної долі засинаю.

Ранок починається з яскравого сонця яке б'є прямо в очі, навіть крізь затемнене скло. Вчорашній біль у душі подарований моїм чоловіком, який мав би кохати, бути ніжним, і добрим, все ще пульсує, все ще нікуди не пішов. Та й не впевнена, що піде. Встаю з ліжка відчуваючи біль між стегнами та прямую у ванну. Обличчя бліде, блакитні очі спустошені, а погляд тьмяний. Вмиваюсь, чищу зуби й повертаюсь до кімнати. Відчиняю шафу й знаходжу там одяг. Він весь новий, з елітних магазинів. Фріз навіть не захотів забрати мій одяг з будинку тата.

Обираю джинси мом, шовкову блузку білого кольору, спіднє мого розміру, під все це, і туфлі на шпильці молочного відтінку. Встаю перед напільним дзеркалом й розглядаю себе у ньому. Потім погляд падає на блиск обручки на пальці й в серці щось штрикає. Так хочеться зняти її та викинути на смітник.