Глава 3

– Ні...– захриплим тоном відповідаю й ставлю долоні на його груди. Намагаюсь відштовхнути, але не вдається. Він значно сильніший за мене.

– Тоді перестань уявляти, що зі мною ти будеш непокірною, – ще сильніше стискає пальці на талії. Впевнена, завтра будуть синці. – За кожну свою помилку ти будеш платити, Діано.

Загроза, що звучить у його тоні лякає. Дійсно лякає. Ось тільки я стільки всього втратила у житті...вже втратила. Невже я ще чогось боюсь? Навряд чи Фріз піде жалітись до татка й казати, щоб той відправив маму у психлікарню.

Тож, у мене вибір: нова клітка чи синє небо?..

– Перестань наказувати...– хриплю все так же впираючись руками у тканину смокінгу. – Я просто…

– ...Ти просто повинна підкорюватись чоловіку, ось і все, – забирає руку з талії і я хапаю повітря ротом. Дивлюсь у його очі й не можу зрозуміти, що це було насправді: гра чи моя нова реальність? Раптом цей Фріз садист? – Тому зараз, – нахиляється до мене так близько, що можу бачити мілкі зморшки в кутиках очей, – ми їдемо додому. У нас перша шлюбна ніч. – Нахабно посміхається бачачи мій дурний страх, який видає мене йому. – І якщо ти будеш слухняною дівчинкою, завтра зможеш відвідати маму. Ми введемо систему заохочення. Ти задовільняєш мене, мовчиш, підкоряєшся вночі, а вдень можеш робити все у межах дозволеного.

– І що мені дозволено?

– Ми складемо список, тому що тепер ти офіційно моя, і я збираюсь сповна насолодитись дружиною.

– Для чого тобі взагалі я у ролі дружини? – Питаю раніше ніж встигаю зупинити себе.

– Ти безпечна, – стискає байдуже плечима й нарешті забирає руки з талії. У тому місці де його пальці стискали тіло пульсує від болю. – Коханку я можу завести будь-яку, а дружина повинна мати ідеальну репутацію. Ну і плюс акції, компанії. Кажу тобі все чесно, щоб не було образ. – Твердо відповідає на питання.

– Коханку?..– мене це ображає. Тобто я мушу буду підкорятись йому, слухати, сидіти у клітці, а він заведе коханку? Я не ревную цього Дена, ні, просто….образливо це знати.

– Щось не подобається? – Дістає цигарку й підпалює її золотий вогником у темряві навколо.

– Взагалі-то так! – Все-таки вирішую, що я варта неба, не клітки. – Я повинна буду бути вірно, поки ти матимеш зв'язки за моєю спиною.

– Так, це дуже вигідно для мене, – випускає хмаринку сивого диму у повітря, – ніхто не діставатиме, щоб одружився.

– Вигідно?...

Не знаю чого я очікувала, адже все було зрозуміло з самого початку. Я не дружина, яку кохають чи кохатимуть, заради якої зірвуть зірку з неба чи щось подібне. Я просто річ, прикриття від посягань на власне життя, і вигідна покупка. Навіть не людина…

– Перестань ставити тупі питання і повторювати по тисячу разів мої слова, – раптом рикає. Викидає недопалок у траву й схопивши за руку тягне вниз. – Це дратує. Твоя задача, якщо хочеш бачити завтра маму: мовчати, принаймні найближчу годину-дві!

– Але…

Дихання збивається вій його швидкої ходи. Ден тягне мене з саду за дім, до головних воріт, де стоїть його автомобіль.

– Ми навіть з гостями не попрощаємось? – питаю на ходу.

– Їм байдуже вже, є ми чи ні, – карбує й підходить до Porshe Cayman Boxster м'ятного кольору та заштовхує мене на пасажирське сидіння.

Доводиться швидко, поки Фріз йде до керма, підтягнути сукню, щоб її не притиснуло дверцятами й намагатись удати, що я не налякана. Хоча насправді у мені зараз просто ціла хмара страху. Я не знаю чого мій чоловік очікує вночі, чого захоче від мене. Не знаю чи ще колись побачу маму. Не знаю яким тепер буде моє майбутнє. Але ні, знаю… Мені будуть зраджувати, мною користуватимуться, я буду знову порожнім місцем у житті чоловіка...

Авто зривається з місця й фактично вилітає у відчинені ворота. Скрикую від страху та хапаюсь за ручку над головою. В салоні ідеальна тиша, адже сиджу зціпивши зуби, тож Ден вмикає музику. з колонок лунає приємна мелодія скрипки яка потім змішується з басами та гітарою. Але я не вслухаюсь. Лише спостерігаю за тим, як ми швидко виїжджаємо на трасу та мчимо вперед на шаленій швидкості. Повз нас лише миготять вогні зустрічних авто та придорожніх вивісок й білбордів.

– Ми в Київ? – вирішую запитати.

– Так, – дарує мені честь, відповідає.

– Там твій дім, квартира?

На секунду повертає до мене голову й дивиться ніби я звалилась з гори на землю.

– Ти ніколи не дивилась телевізор? – насмішкувато питає.

– Дивилась, але Ден Фріз мене ніколи не цікавив, – наважуюсь сказати. Очікую його реакції, але її банально немає. Або він не чує моїх слів, або просто дозволяє сказати їх й відчути себе переможцем хоч на мить, тому що сумніваюсь, що такий як він спускає подібне. Фріз, певно взагалі нічого не спускає з рук, про це свідчить біль на талії і трішки захрипле горло від нестачі кисню. Не знаю, як поводиться з іншими, але зі мною від одразу почав із сили…

За дві години ми добираємось до Києва. Місто спалахує перед очима тисячами вогнів, багатоповерхівками, скляними бізнес і торговими центрами. Швидко проїжджаємо практично порожніми дорогами й зупиняємось під скляною багатоповерхівкою, що сягає темного неба. На її темному склі відбиваються нічні вогні неоном, а над входом у будівлю красується вивіска: Біонік. Я знаю, що це назва його компанії й техніки.

Чоловік відчиняє дверцята й виходить з авто. Він не збирається проявити повагу й відчинити мої дверцята, тож роблю це сама і виходжу з на вулицю. Якби це зняли журналісти, вони б довго смакували новину, що новоспечена сім'я Фріз вже має проблеми у шлюбі. Але їх тут, на жаль, немає…
Крокую за Деном, який ззаду виглядає надто ідеально у смокінгу. Уява хоче намалювати, що цей чоловік хороший, добрий, ввічливий та галантний, але я швидко обриваю крила цій мрії. Фріз не такий. Фріз – жорстокий та жорсткий.

Мовчки заходимо у будівлю. На ресепшені нас зустрічає чоловік у класичному костюмі, вітає Дена з одруженням й проводжає нас поглядом до ліфта. Розглядаю світлі офісні стіни, холодні кольори сірого, білого і чорного, які зовсім не виглядають домашніми. Хочеться запитати, що ми робимо у його офісах, але я мовчу. Якщо чесно не хочеться знову відчути на собі його роздратований погляд.