Пташка та Південний Вітер

Мені хочеться ще раз побачити твій погляд. Мені хочеться ще раз почути твій голос. Мені хочеться ще хоча б на мить притулитися до твого плеча і послухати як ти граєш на гітарі. Мені хочеться муркати від щастя, підспівуючи твоїм пісням. Двадцять років минуло. Двадцять років… Я… Я навіть не знаю який ти зараз. В моїй пам'яті лише твоя посмішка і погляд гарних зелено-сірих очей. Хоча… Який же був колір твоїх очей… Але я точно пам'ятаю твоє чорняве волосся, воно було таким м'яким. Мені так подобалося в нього пірнати, коли ти пестив моє тіло. Твої руки, такі ніжні. Який же ти зараз… Волосся все ще чорняве, а може вже з першими сивими волосками. Чи змінився твій голос. Чи ти все ще п'єш пиво на лавочці, або вже зовсім дорослий і ходиш в бари. Дорослий. Сама сказала і самій смішно. Ти в моїй пам'яті все той же хлопчисько, глибокий, самовпевнений, емоційний. Адже якщо ти такий, значить і я ще зовсім юна дівчина. Наївна і добра, та яка ще вірить в Принца і в Любов.

Хоча ні, я не хочу тебе бачити. Точніше, ні – хочу. А може… Ні… Хочу, але… Я боюся. Адже тоді мені доведеться визнати, що ти змінився, а отже змінилася й я. Визнати, що ТА моя казка давно закінчилася. Поки ти є десь там молодий і чорнявий, значить є я – юна і приваблива, яка вміє спокушати і стріляти очима. Я люблю ту себе, люблю за її щирість і відкритість світу. Адже та, яка зараз пише ці рядки зовсім інша. Дівчинка виросла, біль зробив дівчинку зачерствілою, вона більше не вірить в Принца і в ту Єдину Любов. Вона вже дізналася, що любові багато, і до різних людей вона різна. Вона зробила свої висновки і, мабуть, щаслива там, де вона є. Але ти – це її юне щастя і саме ТА любов, про яку були її мрії. Я хочу знати, що ти просто є. Що десь в цьому світі є ТОЙ ти і ТА я. Я люблю тебе, а значить люблю себе в тобі. Просто будь. І буду я. Ти мій Південний Вітер, Моя тінь.

Хоча ні, ти мені не потрібен. Хоча ні, потрібен. Дуже потрібен. Зараз потрібен. Адже творчість створюється, коли боляче, коли серце вщент, коли сльози і виття. Моє тихе щастя не надихає, воно спокійне немов болото. Тільки ти відродиш мене. "Пташка злітала дуже високо і падала вниз, ламала крила, але кожен раз піднімалася. І в якийсь момент вона залетіла в красивий будинок, де тепло і затишно. І вона залишилася там. Але її душа… Душа бажала свободи. Пташці потрібно нестися над морем, тільки так вона може відчути життя. Вона не готова знову підніматися над скелями і падати вниз у вільному падінні, вона вже забула як це робити. Але пташці потрібен стан польоту, потрібне блакитне небо і відсутність рамок. І ось сьогодні пташка вирвалася. Вона злетіла і мчала на своїх крилах серед хмар. Вона знову була жива. Але страх впасти чорною хмариною поглинув її, крила ослабли, і вона повернулася в свій Дім. Там безпечно. Безпечно і невільно. Можливо, це плата. Бо ж ми за все повинні платити. Тепер пташка дивиться у відкрите вікно, в блакитне небо і на безкрає море. Може завтра? Може завтра вона знову злетить". Але чи буде там той, хто розжене хмари сумнівів і стане її підтримкою.

Чи побачу знову тебе, мій Південний Вітер. Чи принесеш ти мені свободу або злетівши я знову розіб'юся об скелі. У будь-якому випадку і в будь-якому світі, через страх, через біль, через роки – просто будь. І буду я. Вічно молоді та вільні.