Розділ восьмий

Наступні кілька днів на роботі минули цілком спокійно – принаймні, зовні. Зранку на вулиці мене чекав водій, бо Герман таки не збрехав стосовно свого бажання забезпечити мене нормальним транспортним засобом. На роботу я приїжджала вчасно, швиденько втікала до свого кабінету і, намагаючись приховатись від всього світу і в першу чергу від своєї совісті, старанно виконувала всю роботу.

Та не проходило такої години, щоб я не задала сама собі питання: а чи не варто мені спробувати зізнатись Германові? Розповісти, хто я така! Зрештою, я можу все йому пояснити!

Зважитись на таке ніяк не виходило. Так, я перелякалась, але, напевне, мало хто на моєму місці зумів би демонструвати чудеса сміливості. Чи ні?

Ми з Хрустовським зближувались і далі. Він регулярно кликав мене на обідню перерву, і, здається, те, що ми з шефом сиділи за одним столом в маленькій кафешці, що розташовувалась навпроти офісної будівлі, вже майже нікого не дивувало.

Я підозрювала, що за моєю спиною вже ширяться чутки, а Германа вважають як мінімум божевільним, бо з якого б то дива він впадав за таким сірим горобчиком? Та я хоч і була гордою птахою, пропускала всі ті чутки повз вуха так просто, ніби нічого й не відбувалось.

Чого мені боятись? Герман поводить себе порядно, а всі інші… Вони обговорюють Ліну Горобець, дівчину, якої насправді не існує. Про Кароліну Воронову ці люди не зважились би сказати жодного поганого слова, навіть Жора Комаров.

З останнім ми, на щастя, майже не перетинались. Герман не підозрював його ні в чому, вважав, що друг ледь не втягнув компанію в проблеми винятково через власну дурість, але все одно трохи відсторонив від справ.

Крім того, Герман показував мені, треба зазначити, дещо більше, аніж насправді я мала б право бачити. Я розуміла, що причина такої довіри полягає в тому, що одного разу я вже зупинила його за крок від фатальної помилки, та все одно почувала себе через це незручно.

Я теж його обманюю!

Хоч і не в тому плані.

– Ти сьогодні якась сумна, – голос Германа вирвав мене з чергових роздумів. – Щось трапилось? Вдома негаразди?

– Ні-ні, все чудово, – запевнила я його. – Що у мене взагалі може піти не так? Просто задумалась про роботу.

– Я не надто тебе завалюю?

Тільки сьогодні зранку Герман приніс мені фінансовий звіт і попросив детально його перевірити. Я поки що не знала, що саме викликало у Хрустовського підозру, бо знання про виконавців не допомогли б мені зрозуміти, наскільки там все чисто, але, ясна річ, роботу планувала виконати на найвищому рівні.

Мені точно не треба зайвий раз підставляти Германа. Навпаки!

– Ні, все в порядку, – запевнила я чоловіка. – Мені подобається багато працювати. Я дізнаюсь щось нове, так би мовити, розширюю горизонти…

– В тебе той період, коли на весь світ дивишся широко розкритими очима і намагаєшся звалити на себе побільше роботи, – розсміявся він. – В свої двадцять три я був таким самим.

– Але ж це закінчилось добре, як я розумію.

– Ну, так, – погодився Герман. – Добре. Проте головне не вигоріти, – він накрив мою руку своєю.

Я не відняла долоню, хоча, напевне, варто було це зробити, особливо якщо врахувати, що ми сиділи зараз в публічному місці. Та Хрустовський так посміхався і так дивився на мене, що образити його і відсунутись я просто не могла.

Аж не віриться… Невже саме цей чоловік посперечався зі своїм кращим другом – вельми сумнівним типом, до речі! – на мене?!

– Я взяв квитки на мюзикл, – повідомив тим часом Хрустовський. – Двадцять восьмого січня вистава… У партер. Ти ж підеш?

– Це дорого…

– Нормально.

– Гаразд, піду, – видихнула я.

Згадавши про суперечку, я підсвідомо чекала, що Герман зараз заговорить про стиліста чи якусь сукню. Та він замість цього сказав:

– Мені треба зараз на одну зустріч, тож на робоче місце тобі доведеться повертатись самій. Сподіваюсь, тебе це не образить?

– Ні, – хитнула головою я. – Звісно ж, ні. Вдалої роботи.

– Навзаєм.

Герман не став нагадувати мені, наприклад, про звіти, напевне, розумів, що я й так завжди сумлінно виконую свою роботу. Він швидко оплатив наш обід, як завжди, не даючи мені можливості розрахуватись самій, і пішов. Я теж встала. Пора було повертатись до роботи.

Марії на робочому місці не виявилось, і я, якщо чесно, видихнула з полегшенням. Перетинатись з нею не хотілось зовсім, ми так і не поладнали.

 Зате сюрприз чекав на мене уже просто в робочому кабінеті.

– Не чекала? – привітали мене з мого ж робочого місця – Треба з тобою поговорити.

Жора Комаров – а хто б ще це міг бути! – розвалився в моєму робочому кріслі і нахабно витріщався на мене.

– Я бачу, що трелі, які вириваються з твого дзьобика, мають немалий вплив на мого кращого друга, – заявив він. – Тож мусимо домовитись з тобою про співпрацю, пташко, аби ти й далі могла собі спокійнісінько співати і не боятись, що тобі пообривають в один поганий день твої славні крильця.