Розділ сьомий

Я зайшла до приймальні, обережно тримаючи в руках два стаканчики з кавою, і мимоволі здригнулась, коли з кабінету почувся гуркіт і приглушений зачиненими дверима крик.

– Уже півгодини так, – поділилась Марія зі мною. – Ти чого запізнюєшся?

– Виконувала завдання від шефа, – пояснила я. – Він в курсі. І це вони півгодини настільки… гучно? Я думала, Герман зазвичай не кричить.

– Я теж думала, – підтвердила Марія.

Взагалі-то її здатність напружувати мізки викликала у мене питання, але зараз скандал в кабінеті начальника нас трошки об’єднав. Я підійшла до столу секретарки, поставила каву, аби нічого випадково не виляти, і знов підскочила на місці, коли за дверима Хрустовський гаркнув:

– Я знаю, яким місцем ти там що аналізував! Скільки можна…

Подальші слова потонули за гуркотом.

– Жах, – прокоментувала Марія. – Наш шеф – повний псих.

Двері відкрились настіж. В приймальню вискочив Жора Комаров, розтріпаний та нервовий. Один з ґудзиків на його піджаку повиснув на довгій нитці. Він кинув на мене повний ненависті погляд, а тоді пролетів повз. Марія втягнула голову в плечі, явно уявивши собі, що Герман зараз переключиться на неї, я ж зрозуміла, що пора якось брати ініціативу в свої руки. Треба хоч з’ясувати, що відбулось, зрештою, це я знайшла проблеми в документах.

Тож я схопила два стаканчики з кавою та поспішила до Хрустовського в кабінет. Зупинилась в дверному отворі, постукала ногою об одвірок та обережно поцікавилась:

– Можна?

Герман стояв біля вікна, вчепившись пальцями в широке підвіконня. Судячи з того, як побіліли його руки, чоловік явно лютував і був готовий потиснути комусь горло. Стати випадковою жертвою я не хотіла, тож уже майже зважилась піти геть, коли він жестом велів мені заходити.

– Так, Ліно, – озвався чоловік напруженим голосом. – Тільки двері зачини, будь ласка.

Я й не збиралась робити наше спілкування надбанням суспільства, тож пройшла вглиб кабінету, поставила каву на стіл, тоді повернулась до виходу та прикрила двері. Марія, проводжаючи мене поглядом, аж присвиснула:

– А ти смілива! – а потім, коли думала, що я вже не чую, додала: – Жаба очкаста.

– Ага, ропуха, – буркнула собі під ніс я, остаточно відгороджуючись від огидної мені секретарки, крутнулась на п’ятках та глянула на Германа. – Все так погано?

Хрустовський відійшов від підвіконня і буквально впав у крісло.

– Цей дятел стверджує, що нічого поганого в документах не побачив, та взагалі, святий та невинний, – Герман зашипів, мов кулька, з якої випустили повітря. – Який з цих стаканчиків мій?

Я підсунула Хрустовському той, що з американо, взяла свою каву, зробила ковток і замислилась. Комаров намагається зробити вигляд, ніби ні в чому не замішаний, але це він притягнув тих, хто запропонував Герману подібні умови.

Неприємна, звісно, ситуація.

– І ви йому вірите? – обережно уточнила я.

Хрустовський подивився на мене, мружачись, мов кіт, тоді поманив рукою ближче до себе. Я підійшла, сперлась об стіл, сподіваючись, що це не надто нахабна поза для сірої мишки. Герман простягнув руку, взяв мене за зап’ясток, погладив обережно. Від простого доторку по тілу табунами побігли мурахи, і я закусила губу, намагаючись стримати свою реакцію.

Навіть не довелось розігрувати ніяковість, бо вона й так мала місце бути.

– Звертайся до мене на «ти», коли за нами ніхто не спостерігає, навіть на роботі, – попросив Хрустовський. – Мені не подобається це «викання».

– Але це правильно, – зазначила я, ледь стримавшись, аби не нагадати, що задала геть інше запитання.

– Та до біса ті правила, – Герман всміхнувся. Руку мою він так і не відпустив. – Що ж до Жори… Напевне, вірю, Ліно. Він, зрештою, мій друг.

Ага. Дружніше нікуди, такі документи під носа пхає.

– Це, звісно, питання не моєї компетенції, – обережно зазначила я, – але підписання таких документів може закінчитись дуже погано.

– Так, – погодився Герман. – Ти цілком права. Але я думаю, що все прямо-таки настільки критично. Ми ж нічого не підписали…

– Бо я випадково помітила, що не так.

– Так, – кивнув Герман. – Дякую тобі.

– Я кажу це не для того, щоб отримати подяку, – цілком серйозно промовила я. – Цього могло і не статись. Тоді підписання обернулось би серйозними збитками, аж до втрати компанії, і підривом довіри можливого ділового партнера.

– Це ти про Воронова?

– Так, про нього, – кивнула я. – Він таких речей не пробачає. Олександр Романович не дозволить просто так водити його за ніс… Я думаю.

Я не думаю – я знаю, бо мій батько ненавидить, коли його намагаються обскакати, ще й нелегальними методами. Але казати Германові про це прямо я не могла, бо звідки ж мені так добре розбиратись в бажаннях та правилах його ділового партнера, правда?

– Жора місцями той ще ідіот, – зітхнув Хрустовський. – Але я не вірю, що він міг це зробити спеціально. В тому числі тому, що не здогадався би, що відбувається. Тож я дуже сумніваюсь в його провині, хоча… Зрештою, краще не будемо про це. Ліно, – він однією рукою підніс стаканчик до губ і зробив кілька ковтків кави, а іншою все ще продовжував тримати мене за зап’ясток, – як ти дивишся на те, щоб ми повечеряли разом найближчим часом?.. Наприклад, сьогодні?