Розділ шостий

Новорічні вихідні я провела з батьками, паралельно готуючись до більш старанного виконання власної ролі на роботі. Поповнила свій гардероб речами, які б раніше ніколи без тортур та тривалих вмовлянь не вдягла б, запаслась невдалими образами та відчайдушно намагалась прогнати геть думки про Хрустовського.

Після того корпоративу моє враження про нього перестало бути не те що стійким, а хоча б періодично однозначним. Згадувалось, як Герман довіз мене до дому, наговорив компліментів про внутрішній світ і всяке інше…

Так, я розтанула.

Але не збиралась так швидко здаватись.

Хай спочатку доведе, що він нормальний, і що це все відбувалось не тільки заради суперечки, в якій він виграє автомобіль.

Зрештою, Ліні Горобець була б вигідна перемога Германа. А от Кароліна Воронова дозволить собі придивитись та вирішити, карати їй тільки одного Жору Комарова чи одразу двох.

Сьогодні зранку я була в бойовому настрої. Навіть волосся заплела не в зовсім обсмикану косичку, а в непоганий такий колосок. Правда, сховані за окулярами у важкій негарній оправі очі, бліде втомлене обличчя та потріскані губи не додавали краси. Останнє – наслідок святкування нового року, бо я вмудрилась напитись надто гарячого чаю і обпектися. Навіть помадою не дуже сховаєш, бо лікар прописав потрібний крем і звелів ні з чим його не мішати.

Светр з оленем я змінила на поганеньку мішкувату сукню, натягла чоботи, в яких сама почувалась не надто комфортно, але ж образ! Зрештою, принаймні було тепло…

Я вискочила на вулицю, звернула в бік зупинки, аби знов добратись на громадському транспорті, аж раптом в спину мені врізався різкий неприємний звук: хтось сигналив з автомобіля. Я озирнулась і побачила знайому мені машину. Здається, це службова, з офісу. Він що, справді прислав до мене водія?

Окуляри запотіли, тож все, що я змогла роздивитись – це відсутність кого-небудь на пасажирському сидінні біля водія. Вирішила, що сяду там, бо ненавиділа лишатись ззаду, мене там постійно вкачувало. Задріботіла до машини, відкрила дверцята, привіталась, сіла і лише тоді, за голосом, зрозуміла, що поруч зі мною не водій, а сам Хрустовський.

– Германе? – я повернулась до нього і навіть стягнула окуляри. Перед очима все миттю стало розмитим, давав про себе знати астигматизм. – Що ви тут робите?..

– Приїхав за тобою, – він повернувся до мене і подарував осяйну усмішку. Ну, тобто, я думала, що вона осяйна, але поки не приведу окуляри до ладу, точно не дізнаюсь. – Допомогти?

– А? В чому?..

Я й отямитись не встигла, як Герман відібрав мої окуляри і взявся над ними чаклувати. За хвилину повернув, і я вдягнула їх, уже теплі і не спітнілі, назад. Стало набагато комфортніше, не доводилось мружити очі, сподіваючись повернути зору чіткість.

– Дякую, – щиро промовила я. – Але нащо ви приїхали?

– Я ж обіцяв, що тобі не доведеться добиратись на роботу і додому самотужки. Мої працівники повинні мати найкращі умови.

– Взагалі-то зі мною не станеться нічого поганого, якщо я доїду автобусом чи на метро, – відзначила я. – І працівників у вас тисячі. Ви всіх підвозите?

– Тільки тих, в кому максимально зацікавлений, – підморгнув мені Герман. – Крім того, це економніше, ніж заводити окремого водія для тебе, чи не так?

– Ну, якщо ваш час коштує менше, аніж водія…

– Не переживай, думаю, ми проведемо його за розмовою досить продуктивно… Як минули свята?

– Добре, – посміхнулась я. – А ваші?

– Самотньо, – озвався Герман. – Ти, певне, зустрічала Новий рік з друзями? Бо я – з папірцями, і це вже не вперше.

– До батьків їздила.

– Вони не в Києві в тебе, так?

– Ага. В селі в Київській області живуть, – озвалась я.

Майже не збрехала. Ми справді… З села. Правда, будинки там коштують стільки, що мені аж страшно на ціни дивитись, але ж я і не заявляла, що мої батьки небагаті. Але Герман, ясна річ, протрактував це по-своєму.

– Круто, – озвався він. – У вас велика сім’я?

– А що?

– Просто цікавлюсь, – чоловік ніби зосередився на дорозі, але насправді виглядав не надто безпечним водієм.

– У мене ще є старший брат, – повідомила я, – Славка…

Влад мене приб’є, якщо дізнається, що я його Славкою назвала.

– Також у мами брат і у тата сестра, їх сім’ї. Ми збирались всі разом. Татові батьки ще, вони неподалік живуть…

– Заздрю, – зітхнув Герман. – Напевне, ти любиш новорічні свята. В такій гарній компанії і відчуваєш себе набагато краще, є куди повертатись. А от у мене майже ніхто не лишився, тож зазвичай стирчу на всі свята сам і… Дідько!

Він різко вивернув кермо, а я мимоволі закрила голову руками, мов би це могло мене врятувати…

Машину струснуло з такою силою, що я подумки подякувала всім на світі, що не забула пристебнутись. Інакше точно б голову розбила. На мене попадали якісь документи, що лежали до цього в бардачку автомобіля – я врізалась в нього колінами, і той сам собою розкрився.