Розділ четвертий

Центральний офіс Германа Хрустовського розташовувався у здоровенному хмарочосі, більше подібному до свічки. Я зупинилась біля входу, задерла голову і, ігноруючи сніжинки, що падали просто на скельця моїх окулярів, спробувала порахувати, скільки ж тут поверхів. Будівля здавалась нескінченною, погляд підіймався все вище і вище…

– Чого стала? – мене боляче зачепили плечем. – Тут не музей сучасного мистецтва, аби на нього витріщатися! Хоча, тобі радше потрібно до реліктів…

Я перевела погляд на раптову співрозмовницю. Незнайомка, висока модно вбрана дівчина на таких підборах, що дивно, як вона взагалі стоїть, не хитаючись, дивилась на мене з презирством і копирила свої підведені червоною помадою губи. В руках стискала сумку відомого бренду, і я ледь стримала презирливе гмикання, побачивши нитки, що стирчали збоку.

Бренд, здається, був придбаний на одному з київських ринків. Дешева підробка з наліпкою. А гонору-то! Не у сумки, звісно, у її власниці.

– Так, – озвалась я спокійним голосом, – прийшла саме за реліктами. В університеті нам, щоправда, не розповідали про те, що посеред мегаполісу можна відшукати рідкісних, стародавніх змій, але я вже можу похвалитися цією знахідкою.

Спочатку дівчина не зрозуміла, що я їй кажу. Та, судячи з того, як витягнулось зрештою її обличчя, до панянки дійшло все-таки, що я назвала її рідкісною зміюкою. Вона презирливо скривила губи та видихнула:

– Від жаби чую!

Вирішивши, що вона вже достатньо самоствердилась, дівчина різко розвернулась на підборах та рішуче закрокувала від мене геть. Штурхнула двері до офісу, дарма, що вони були автоматичні і не потребували додаткового докладання сили, ще й ледь не загубила власну «брендову» сумочку. Я дочекалась, доки червоногуба кобра нарешті сховається в будівлі, тоді міцніше стиснула в руках папку з документами, які притягла для працевлаштування, і рушила вперед.

Двері сіпати не довелось, вони відчинились самі. Куди більшою перешкодою виявився турнікет, який довелось активовувати карткою. Жодної перепустки у мене, ясна річ, не було.

Я рушила до охоронця.

– Доброго дня, – звернулась до нього, – мене звати Аліна Горобець, мені сьогодні призначено у пана Хрустовського. На десяту.

Охоронець зиркнув на годинник – той показував о пів на десяту, – тоді на мене та взявся перевіряти списки на планшеті. Прогорнув документ, навіть не придивляючись, та заперечно хитнув головою.

– Вам не призначено. На жаль, я не можу вас впустити.

– Але ж…

– Дівчино, – чоловік серйозно глянув на мене, – поки ви не пред’явите перепустку, я не можу вас пропустити. Якщо ж ви журналістка та вирішили таким чином проникнути у будівлю, то це погана ідея.

– Я справді маю тут працювати!

– Тоді вам варто почати з вивчення дрес-коду.

Я перехопила презирливий погляд охоронця та ледь стрималась, щоб не кинутись на нього, засипаючи аргументами щодо того, чому його поведінка є максимально непрофесійною. Та ні, змусила себе прикусити язик. Ліна Горобець ніколи не влаштує скандал через те, що її зовнішність образили. Це Кароліна Воронова – та ще пташка…

Замість цього я розгублено подивилась у скляні двері, що трохи розмито, але відображали мій зовнішній вигляд. Окуляри, що прикривали половину обличчя, не додавали краси, волосся, заплетене у косичку, робило мене молодшою та ніби зляканою на вигляд. Пуховик-оверсайз сіро-лілового кольору приховував фігуру та висів на мені, мов мішок. Чобітки, хай замшеві, зате досить грубі, без підборів, не тягнули ані на модне масивне взуття, ані на священну класику, що підкреслить красу жіночої ніжки. Коротше, я не виглядала ні як представниця прогресивної молоді, ані як ділова жінка, радше – як та, що промахнулась століттям.

Мети досягнуто, хіба ні?

Біда у тому, що я поняття не мала, куди мені подітись далі. Благати охоронця, аби впустив? Принизливо та гидко. Але просто так розвернутись та піти геть я не можу!

Аби план вдався, і я змогла довести Хрустовському, що так з жінками поводитись непорядно, він повинен для початку побачити мене в ділі.

…Може, Влад правий, і не варто було в це влізати?

Та, перш ніж я придумала триста причин, чому мені не варто пробувати потрапити вглиб фірми, мені посміхнулась удача. В дверях показався сам Хрустовський. Я відступила трохи вбік, втягнула голову в плечі та прикрила очі, ну, тобто лінзи окулярів руками. Помітить чи ні?..

Герман пройшов повз, але вже за півхвилини, тільки-но діставшись охоронця, повернув назад. Мені на плече лягла чоловіча рука.

– Аліно? – низький, приємний чоловічий голос мов спеціально затягував у свої тенета. – Радий, що ви все-таки прийшли! Що трапилось?

– Я… я… – довелось шморгнути носом, і я сподівалась, що це виглядає досить натурально. – Ваш охоронець сказав, що мене нема в списках, тож…

– Дуже дивно, – хитнув головою Герман. – Адже я вчора вносив вас до переліку особисто. Можливо, щось зависло та не збереглось… Зрештою, це не має значення. Добре, що ви нікуди не пішли, Аліно. Ходімо швидше.

Я повернулась, аби рушити за ним, та Хрустовський, здається, вирішив забезпечити бідному страшку у моїй особі інфаркт та інсульт одночасно. Бо він геть не по-діловому, ніжно та обережно, взяв мене за руку.