Розділ третій

Увесь вчорашній вечір я витратила на те, аби вмовити брата мені допомогти та перерахувати все, що мені необхідно. Влад на пропозиції реагував достатньо скептично, але зрештою погодився все зробити – і тому зранку я прокинулась від гучного грюкання в двері.

– Вставай, сонько! – голос брата пробивався скрізь подушку, яку я було натягнула собі на руку. – Вигадала мені купу проблем, додала роботи, а тепер…

Я кулею вискочила з ліжка та ривком відкрила двері. Влад стояв, схрестивши руки на грудях, та скептично дивився на мене своїми сірими, спокійними очима.

Ми з Владом мали кілька років різниці у віці і обидва успадкували зовнішність батьків. Тільки я була вилита мама, але з синіми батьковими очима – і з його ж паршивим зором, тому носила лінзи або окуляри, в залежності від поточних рекомендацій лікаря. Влада ж з татом різнили тільки вік і очі. Брат успадкував спокійний погляд маминих очей і її розважливість… У деяких питаннях. От тільки я знала, що весь цей спокій як рукою знімає, коли приходить час встрявати у яку-небудь авантюру. В цьому плані ми з Владом обидва просто невиправні.

Мама періодично бурчала, що поняття не має, в кого ми взагалі такі вдались. В цю мить зазвичай або її брат, або наші бабуся і дідусь з татового боку скептично заявляли, що з подібними батьками не дивно, що діти постійно пхають голову у якісь дурниці.

Що ж, зате я знала, що брат мене не засудить, а підтримає. Або принаймні мала на те певну надію. Я ж погоджувалась підсобити йому, коли він про те просив!

– Проходь і не кричи на весь дім, – невдоволено пробурчала я. – А то же маму і тата розбудиш, їм не треба про те знати!

– Розбуджу? Дванадцята година дня. Де ти бачила у нас ще одну таку лінькувату сову, як ти, Кароліно? А, пробач, – брат хитро всміхнувся, – це я дурниці говорю. Ти в нас не совичка, ти в нас, кхм, Горобець!

Я закотила очі, схопила Влада за руку та буквально силоміць затягнула його в кімнату, а тоді швиденько закрила двері. Навіть якщо вдома зараз нікого нема, не треба зайвої інформації в коридорі. Не хочу, аби батьки дізнались, що я задумала, а потім ще й гарненько прокоментували всі ті не надто мудрі речі, які я могла б зараз накоїти.

Брат прослизнув до кімнати та запитально вигнув брови, дивлячись на мене.

– То ти поясниш нарешті, для чого попросила у мене допомогти створити легенду для, прости господи, Ліни Горобець? Де ти взагалі таке дурнувате прізвище витягла?

– В мене однокурсницю так звати, – відмахнулась я. – Тільки вона не Ліна, а Ліда. Коротше, не має значення. Ти все привіз?

Влад продемонстрував пакет.

– Найстрашніший одяг, який я тільки міг знайти, косметика, що допоможе тобі виглядати блідою та виснаженою, окуляри, які приховують половину обличчя. Коротше, повний боєкомплект. Тільки я не розумію, навіщо тобі це потрібно.

– Я вже тобі сказала, що мені це для зустрічі з чоловіком.

Влад демонстративно закотив очі.

– А я говорю, що це не надто хороший варіант для зваблення. Ти що, хочеш, аби від тебе всі порозбігались, і для цього натягаєш на себе особливе маскування? «Страшко звичайна, не дивитись»?

У відповідь я лише весело розсміялась.

– З такими компліментами мені скоро доведеться витягати свою самооцінку з глибокого дна!

– Ой, щось мені підказує, що твоїй самооцінці нічого не загрожує, – похитав головою брат. – Давай, розказуй, що саме ти задумала.

Я невдоволено скосила погляд на брата, не надто бажаючи ділитись з ним інформацією з цього приводу.

– Я тобі все розповідав, коли ти мені допомагала, – нагадав Влад. Я у відповідь лише очі закотила, але заперечувати нічого не стала, навпаки, зосереджено кивнула.

– Ти правий, – нарешті, зітхнувши, сказала я. – Ну, слухай. Хто такий Герман Хрустовський, ти знаєш.

– Мужик твоєї мрії, ага.

– А ще бізнесмен і таке інше. Ну, коротше, він у нас вчора був на захисті. А я виглядала, мов те опудало, бо мене висмикнули з дому, а я цілу ніч перед тим не спала, робила доповідь… Коротше, ситуація не надто приємне, але суть зараз в іншому. Хрустовський зі своїм дружком на мене посперечались.

Обличчя брата витягнулось від подиву. Він хитнув головою, тоді запустив пальці в густе чорне волосся, скуйовджуючи його, і зирнув на мене ще раз, так, ніби задавався питанням, навіщо я взагалі вирішила влізати у таку затію. Зовсім здуріла, чи як? Я ж маю пам’ятати про власну гордість. Я ж перехопила скептичний братів погляд та додала:

– Посперечались не на те, на що ти, можливо, подумав. Просто… Хрустовський взяв мене на три місяці на роботу та має намір зліпити зі страхиська кралечку, ще й з манерами справжньої леді. От.

Влад осміхнувся.

– Ти не страшна. У тебе все супер з манерами.

– Ага. Тільки я не маю йому цього показати. Там така робота, Владе! М-м-м! Просто казка. Закачаєшся. Посада мрії. От тільки, аби зайняти цю посаду мрії, я сказала, що я Ліна Горобець. Кароліну Воронову туди просто не пустять. Ну, і я хочу трошечки розважитись. Показати, якою оманливою може бути зовнішність, зрештою… Та просто на місце поставити їх, розумієш? Я не знаю, що конкретно робитиму, але не можу, щоб мене розкрили так одразу… Ти ж допоможеш, правда? Ну Вла-а-ад!