Розділ другий

Мені пощастило, якщо можна так сказати. Хрустовський стояв в коридорі, роздумуючи над чимось. Вигляд у нього був досить зосереджений, мов він в голові прокручував якусь задачку надзвичайної важливості. Думав, паразит, де пташку дурну буде шукати, еге ж, так, щоб з завідувачем не розмовляти? Ну-ну!

Іншого разу я б розправила плечі та пливла б повз, мов той гордий лебідь. Але цього разу вимагалась абсолютно протилежна поведінка. Тож я опустила голову нижче, міцно притиснула свої документи, які так і не впхала до сумки, до грудей, та задріботіла вперед, маючи намір повернутись до зали, де проходив захист. Крок, ще крок…

Зіткнення.

Я скрикнула. Папери полетіли на підлогу, сумка з лептопом ледь не полетіла слідом, окуляри злетіли з носа.

Останнє, правда, я не планувала. У мене не було жодного бажання любуватись на плямки довкола себе.

– Пробачте, пробачте, – заторохкотіла я. – Ой, я така незграбна… Де ж ці окуляри…

Чоловічі руки лягли мені на талію. Я здригнулась від несподіванки і шумно втягнула носом повітря. В ніс вдарив аромат чужих парфумів, і я завмерла, намагаючись його розгадати. Це був приємний, але досить важкий, чоловічий запах, і він немов осідав на моїй шкірі, позначаючи мене як людину, дотичну до Хрустовського. А я навіть не могла поворушитись, вислизнути з хмари його аромату, бо без окулярів відчувала себе зовсім беззахисною.

Щоправда, образа вперемішку з бажанням поставити на Хрустовському експеримент швидко взяли гору над моєю невпевненістю, і я подавила порив показати себе-справжню. Опустила голову, приховуючи обличчя, що без окулярів у важкій оправі вже не вводило в оману щодо моєї зовнішності, та спробувала нахилитись, аби намацати втрачене.

– Стійте, – звелів мені Герман. – Я зараз все підберу сам. Обережно, щоб не наступити.

Його руки немов спеціально окреслили контур мого тіла. У мене, дівчини, не обділеної чоловічою увагою та досить впевненої в собі, серце зробило важкий кульбіт та застукотіло з подвійною швидкістю, а що вже казати про те, як це мало вплинути на ту, кого я зображала! На забите, злякане дівчисько, що на світ дивиться крізь скельця страшних окулярів.

Герман шарудів папірцями. За хвилину все було зібрано, і папка повернулась мені у руки.

– Зараз дам окуляри, – пообіцяв мені Хрустовський. – Секундочку. Тут скельце вискочило…

– Розбилось? – перелякано спитала я.

Цей страх був не надто награним, бо ось такою безпомічною я лишитись не хотіла зовсім. Сподіватись на чуже благородство – не найкраща на світі ідея.

– Ні-ні, все в порядку, – запевнив мене Герман. – Просто вискочило. Зараз, я все зроблю. Дідько… Ніколи не мав справи з окулярами.

– А от я маю з ними справу завжди, – зітхнула я. – Ох… Ненавиджу цей стан…

– Секундочку.

Мого підборіддя торкнулась чоловіча рука. Я здригнулась і спробувала опустити голову, але Герман не дав мені цього зробити. На мить мені здалось, що він роздивляється моє обличчя – а мені ж треба докласти всіх зусиль, аби того не  трапилось! – але потім я відчула, як дужки окулярів торкаються моєї шкіри.

Отже, красень-мільярдер просто надягав окуляри на мене. Цікаво, то в нього така дбайливість від природи, чи він старанно тягне дурну мене в свої тенета?

Нічого. В будь-якому випадку я маю план.

В окулярах я бачила Хрустовського досить добре, хоч діоптрії мені не надто і підходили, тому витиснула з себе знічену посмішку і проговорила:

– Вибачте, я знов вас ледь з ніг не збила.

– Але цього разу я без кави.

– А ще ви без свого друга.

– Так, і, думаю, ці два фактори роблять нашу зустріч куди приємнішою. Я… Я хотів би вибачитись за Жору.

– М?

– Він поводиться, мов справжня свиня, – знизав плечима Герман. – Іноді мені здається, що це все напускне, іноді – що це його сутність…

І це не заважає тобі погоджуватись на суперечки, в яких ставки робляться на долю живої людини.

Але вголос я, звісно, сказала інше.

– Все добре, я не серджусь. Насправді мені досить часто говорять не дуже приємні речі. Це… Ну… Самі розумієте, мій зовнішній вигляд, та ще й моя незграбність… Я сама винна. Хочеш не бути посміховиськом – роби щось з собою. Але…

– У вас нормальний зовнішній вигляд, – запевнив мене Хрустовський. – Не треба себе недооцінювати. Крім того, зовнішність – не найголовніше в житті.

– Вам добре говорити!

Цей вигук, звісно, чудово відповідав образу зляканої дівчини-страшка, яку я зараз демонструвала, але я й в своєму нормальному образі могла б так сказати. Хрустовський справді був красивий. Я буквально впивалась поглядом в його правильні риси обличчя… Не могла не відзначити ніс с горбинкою, що немов виділяв його серед усіх інших, робив особливим. Герман притягував до себе увагу, що вже там казати.

– Мені… Ну, може, зараз вже й добре, – він продемонстрував мені надзвичайну, щиру, осяйну, світлу посмішку. – Пробачте, я… Не запам’ятав ваше прізвище, але ж ви Ліна, так?