Розділ перший

Цей день претендував на звання найгіршого в моєму житті.

Я стояла в дверях, дивилась на чоловіка, про зустріч з яким мріяла кілька років і хотіла провалитись крізь землю. На його сорочці розтікалась пляма від кави, яку я щойно на нього пролила, комірець з’їхав набік, бо я, падаючи, вчепилась в нього руками. Поглядом він був ладен мене спопелити.

Мій зовнішній вигляд теж залишав бажати кращого. Невиспана, з гніздом на голові, в своєму найогиднішому светрі та страшних окулярах с такою масивною оправою, що за ними половину обличчя не видно. Що ж, принаймні є шанси, що потім, коли я буду в нормальному вигляді (принаймні розчешуся!), Герман Хрустовський – а саме на нього я щойно налетіла, – мене не впізнає.

– В-вибачте, – затинаючись не так через хвилювання, як тому, що дорогою до університету промерзла до кісток, проговорила я.

На мене кинули лютий, спопеляючий погляд.

– Дивитись треба, куди преш!

Якби це сказав Хрустовський, я б розчарувалась в ньому назавжди. Та, на щастя, фраза належала іншому чоловікові, тому, що йшов разом з Германом. Незнайомець окинув мене оцінюючим поглядом, скривив свої тонкі губи у злій усмішці та, намагаючись зачепити сильніше, додав:

– У чотири ока вже можна навчитись розрізняти людей.

– Жора, заткнись, – Хрустовський нарешті подав голос, перебиваючи свого нахабного супутника, та подивився на мене. Звісно, великого задоволення від того, що він побачив, чоловік не отримав, але ніяк не змінився в обличчі та продовжив: – Прошу пробачення за мого друга, він іноді не думає, що говорить. Сподіваюсь, ви не постраждали?

– Ні, дякую, – хитнула головою я. – Ще раз вибачте, я відшкодую сорочку…

Герман подарував мені обеззброюючу посмішку, торкнувся ліктя, іншою рукою скуйовдив своє темне волосся, а тоді м’яко промовив:

– Не варто. Просто будьте обережніші, дівчино.

А тоді повернувся до мене спиною та рушив геть. Жора, його супутник, затримався, аби ляпнути ще якусь гидоту, але Хрустовський не дав йому цього зробити. Його рука важко опустилась на плече Жори, і той, всім своїм виглядом виражаючи невдоволення, пішов слідом за товаришем. Я лишилась в коридорі одна.

Що ж, супер. Моє чуття мене не обмануло. В житті Герман Хрустовський ще гарніший, аніж на фото та відео. Чого тільки варті ці палахкотливі карі очі! Крім того, він харизматичний, галантний і ввічливий, а ще розумний, бо я ж знаю, скільки в нього надзвичайних винаходів! Власне, єдиний його недолік – це безмозкий Жора, тобто, Георгій Комаров, його колега та начебто друг, оце біляве непорозуміння, що дозволяє собі жартувати про мої чотири ока.

Я мріяла познайомитись з Хрустовським, ще коли поняття не мала, як він виглядає, просто почитала про його власну справу. Я захоплювалась його винаходами та новаторствами у виробництві, більше того, одне з них взяла за основу своєї магістерської роботи, вдосконаливши та оптимізувавши процеси. Після захисту диплому я планувала спробувати подати резюме в компанію Германа, аби побачити все зсередини, і сподівалась, що моє прізвище та походження не стануть на заваді.

От тільки наше знайомство з ним пройшло геть не так, як я планувала! Мало того, що я налетіла на нього в дверях та облила кавою, то ще й виглядаю, мов та відьма, яка вночі була на шабаші та впала з мітли головою донизу. Светр мов мішок, чоботи всі в снігу, спідниця недолуга, світле волосся заплетене у непримітну косичку, та й та розтріпалась, бо в мене не було зранку часу привести себе до ладу. Без косметики, добре, хоч вмилась… А найгірше – це окуляри. Лінзи певний час заборонив вдягати лікар, а нормальну оправу я вмудрилась розбити. Довелось взяти оцей кошмар.

Я поправила оправу, важку, мов стадо слонів, та ще й шалено незручну, міцніше перехопила сумку з ноутбуком та документами і поспішила на кафедру. Сумувати було ніколи.

Власне, ще годину тому я зовсім не планувала їхати до університету. Мій захист заплановано на завтра! Але науковий керівник просто не лишив мені вибору. Зателефонував і сказав, щоб я негайно приїжджала. Я не спала всю ніч, простирчала над фінальною презентацією, думала поспати хоча б зараз, а замість цього змушена була втиснутись в таксі і мчати до вишу.

Ну от. Приїхала. Кави взяла, щоб хоч трошки збадьоритись.

Щоправда, кава таки виконала свою функцію. Сон як рукою зняло, варто було мені зіткнутись з Хрустовським. Настрій спаскудився ще більше, але то таке, побічні втрати.

За лічені секунди добігши до кафедри, я постукала у двері кабінету. Відчинились вони майже моментально, і на порозі завмер мій науковий керівник, скуйовджений та переляканий.

– Кароліно, – видихнув він, – слава всім богам, якщо вони існують, ти приїхала. Заходь, заходь швидше…

– Що трапилось? Ви зранку були сам не свій, – я протиснулась до кабінету.

– В тебе презентація готова?

– Готова. Ви дасте мені відповідь чи ні?.. Василю Дем’яновичу, не мовчіть. Ну?..

– Біда, – хитнув головою мій професор. – Страшенна біда. У нас сьогодні полетіли роботи, розумієш, Кароліночко? Клята Ліда Горобець повіялась зі своїм кавалером і сказала, що сьогодні не може прийти на захист, бо в неї, бачте, свято. До одного місця те свято… Кароліночко, рятуй!