На вулиці вже добряче сутеніло, коли Яна поволі йшла Приморським бульваром, прямуючи до пам’ятника Дюку де Рішельє. Навкруги було гарно – дерева світилися різними кольорами від нічних гірлянд, що висять на них цілорічно. На лавках сиділи старенькі подружжя, закохані підлітки, втомлені після робочого тижня чоловіки, а десь гупав на барабанах довгокосий молодик.
Серце бідної дівчини калатало, як навіжене. Минулого разу зустріч з цією Оленкою ледь не розчавила її маленьке пташине серденько, яке зараз точно вирветься із грудей. Навіщо були погоджуватися і йти до цієї дивачки? Все вже було так добре.
Високу струнку руду дівчину важко було не помітити навіть у напівтемряві. Вона сиділа недалеко від Дюка і дивилася в сторону морського вокзалу. Від цих краєвидів у будь-кого захопить подих. Духмяна підійшла непомітно і ще пару хвилин просто стояла мовчки, поки Оленка не повернулась до неї обличчям.
- Привіт, - зронила Яна, намагаючись бути ласкавою, хоча хотілося їй зовсім іншого.
- Вибач мені, - із жалем видихнула руда. – Я просто така дурепа.
Яна на секунду подумала, що це сталося в її уяві, а не в реальному житті. Ця дівчина зараз вибачилась? Що? Чому? Питань досі було більше, ніж відповідей.
- Сідай, маю для тебе невеличку історію, - спокійним голосом мовила Оленка.
Духмяна слухняно сіла поруч. Їй кортіло дізнатися що ж саме твориться в голові у колишньої Тіма.
- Певно, ти вже знаєш про пропозицію на концерті і про те, що я втекла до Парижа? – поцікавилася дівчина.
Яна лише кивнула головою на знак згоди.
- Супер, - Оленка знову тяжко видихнула. – Тож зараз розповім чому так сталося…
Духмяна відчувала себе дивно. Тільки сьогодні вона почула цю історію від Тіма, а тепер їй має щось розповідати ця руда. Треба почати записувати усі дивні історії, а потім видати книгу.
- Мені було двадцять років і я навіть не сподівалася, що Тім захоче покликати мене заміж. Не те щоб я цього не хотіла, просто… Життя сповнене таких цікавих речей, розумієш? Мені хотілося цим насолодитися, а Тім… Я знала, що він після навчання піде на роботу, тому що мріяв займатися цим усе життя. Я кохала його, Яно. Я дуже сильно його кохала. Я милувалась його обличчям, коли ми прокидались вранці. Я обожнювала готувати для нього. Ми думали щодо імен наших спільних дітей в майбутньому. Я хотіла майбутнього з ним!
У Яни від цих слів майже навернулися сльози, бо вона уявила, що її Тіма був такий щасливий з кимось іншим.
- Але. Завжди є але. Мені стало гіршати. Я ховалась від нього у ванній кімнаті і плакала: зранку, вночі, посеред білого дня – постійно. Я відчувала себе окремою, розумієш? Я боялася впасти в депресію, від якої лікувалася в підлітковому віці. Ще тоді мені казали, що повністю це вилікувати важко. Я багато думала, багато планувала. Я хотіла поїхати на якийсь місяць і просто побути на самоті, щоб все стало на свої місця. Я відкладала гроші з кожної зарплати, щоб мати змогу втекти на деякий час в Париж.
Сльози на щоках Оленки не залишились без уваги Духмяни. Вона починала розуміти. Вона знала цей стан…
- А потім був цей клятий концерт і ця пропозиція… Боже, я хотіла сказати «так»! Я дуже хотіла. Але всередині мене творився такий невимовний хаос, що я не бажала втягувати його у це. Тім завжди був таким сонячним хлопчиком, він був світлом у моїй постійній пітьмі. І я знала, що можу затягнути його туди. І тому я втекла. Взяла усі гроші, запакувала речі, викликала таксі і чкурнула в аеропорт. Я там просиділа всю ніч, тому що квитки були тільки на ранковий рейс.
- Чому ж ти не повернулася? – не розуміла Яна. – Він чекав.
- Далі гірше. Десь через тиждень після мого проживання в Парижі мене почало нудити зранку. Я боялася купувати тест, спочатку думала, що це така реакція на французьку кухню. Але все ж таки прийшлося взяти клятий тест, який показав мені дві смужечки. Я хотіла вмерти у той момент. Я була одна в чужій країні, мала невелику суму грошей, тобто мені була потрібна робота. Я жила в маленькій кімнатці, яку знімала у дивної бабусі. Яка нахрін дитина? Мені було двадцять років, я мріяла через місяць повернутися до Одеси і до Тіма, а також піти на магістратуру.
- Ти зробила аборт? – питання саме зірвалося з вуст Духмяни.
- Це було страшно. Господи, я ненавиділа себе. Я плакала і картала себе. І постійно говорила, що все було б краще, якби були інші обставини. Я витратила на аборт майже всі гроші, що в мене були і прийшлося шукати роботу. Додому повертатися вже було страшно. Тім би ніколи не пробачив мені цього вчинку. І я боялася побачити його реакцію. А збрехати я б теж не змогла. Тож я затрималась у Парижі і знайшла гарну роботу, все ж таки я добре вчилася і була непоганим архітектором. Французьку вчила самостійно і згодом навіть вступила на магістратуру у місцевий університет. Це затримало мене ще на пару років. А потім я просто почала жити – їздила всюди, вчилася наново усміхатися, радіти. Проте так і не покохала нікого. Тому і повернулася сюди. Думала, що залишила тут своє справжнє щастя.
Оленка подивилася на Яну і та відчула у її погляді якусь невимовну теплоту, що не на жарт здивувало дівчину.
- Але зараз розумію, що це не так. Ти хороша дівчина і він кохає тебе. Тож, будь ласка, піклуйся про нього, кохай його, бережи і роби щасливим, згода? – руда непомітно витерла сльози з обличчя.
- Все, що зможу, - Духмяна теж плакала. Ця бесіда була важливим етапом в її житті. І, певно, в житті Оленки також.
- Але прошу тебе, Яно, не кажи йому нічого, - руда знітилась. – Він не має знати.
- Обіцяю, - погодилась Яна і встала зі свого місця, збираючись прощатися.
Вони дивилися одна на одну і мимоволі на вустах з’являлась доброзичлива посмішка. А потім у якийсь момент Оленка обійняла Яну. Щиро, міцно, тепло.
- Дякую тобі, - сказала руда. – Я нікому цього не розповідала. Взагалі нікому.
- І я тобі дякую, - Яна обіймала у відповідь. – Ти сильна. І я вірю, що ти знайдеш своє щастя.
Потім Оленка яскраво посміхнулась і пішла в ту сторону, з якої прийшла Яна. Остання ж залишалась на своєму місці і закурила цигарку, намагаючись відійти від почутого. Вона по-справжньому співчувала Оленці. Свій душевний стан людина не обирає, тож і катувати її за це не можна. Отже, так їм обом було треба… Щось пережити, щось зрозуміти. Доля рідко веде людину прямими шляхами.
Задзвонив телефон. Спершу за своїми роздумами Духмяна і не почула його, але врешті-решт рингтон долинув до її вуха і вона зняла слухавку.
- Привіт. Пташко, ти зараз не зайнята? – почав одразу Тимофій.
- Ні, вільна повністю, - від одного Тіминого голосу Яна вже розлилася усмішкою.
- Тоді скажи де ти і я миттю опинюся там, - веселим тоном проговорив хлопець.
- Сиджу біля Дюка, - відрапортувала дівчина.
- Буду за п’ятнадцять хвилин, - сказав Тіма і відключився.
Все ж таки цей вечір повинен був закінчитись чимось приємним.
#10597 в Любовні романи
#4160 в Сучасний любовний роман
#2785 в Молодіжна проза
Відредаговано: 30.08.2020