Глава 9. Несподіванки

Здається тепер кожного разу вони будуть разом зустрічати світанок. Хоча Рудольф ще спить – Яна таки прокинулась. Морська світанкова прохолода почала забиратися за комір, а чайки-пустунки поралися в піску біля самих вух. Ніжно-рожеві відтінки неба ладні були зворушити навіть найчерствішу душу, що вже казати про тендітну Духмянину натуру. 
Нічого не заважало їй у цей момент розглядати блідаве обличчя свого таємного незнайомця, повіки його іноді тріпотіли – певно снився якийсь бурхливий сон – а вуста були трохи привідкриті. Темне його волосся спадало на лоба, і Яна постійно легким доторком руки забирала неслухняні вороні пасма і погладжувала хлопчачу голову. 
Хто ж він? – думалося їй, коли він стискав її руку, ніби боячись якоїсь ранкової втечі. Хто ж він? Скільки йому років? Де він працює? Який душевний тягар має? Так хотілося взнати це все, але Яна боялася налякати молодика питаннями. Тож вона ще довго лежала, іноді здригаючись від прохолодного вітру, і просто думала.
Серце її заспокоїлось після нічного прочитання Настіного листа. Ніби все стало на свої місця – думки про Толіка вже не були такими палкими і болючими, а ненависть до подруги взагалі кудись щезла. Сама Духмяна навіть не сподівалась, що зможе ось так просто пробачити цих людей, але вона впоралась. Тепер їй хотілося лише відчувати тепло Рудольфа, який притулився до неї і більше не плакати, більше ніколи не плакати через те, що власні переживання ріжуть її на частини. 
Хлопець заворушився і розплющив очі. Першим що він побачив – це було усміхнене обличчя Духмяни, тож він сам не втримався від щедрої широкої усмішки.
-    Не змерзла? – запитав він, відчуваючи, що й самому трохи холодно.
-    Можливо, - ухильно відповіла Яна, щоб він за неї не переживав. 
Молодик сів і притягнув дівчину в свої гарячі обійми. Так вони зустрічали новий день, ніби зовсім відсторонившись від світу, ніби у своїй власній реальності. 
-    Хочеш підемо вип’ємо кави? – запропонував він шепотом прямо їй на вушко, вдихаючи солодкий аромат темно-русявого волосся. 
-    Кращої пропозиції зараз і не придумаєш, - ласкаво відповіла Духмяна, закриваючи вухо рукою, бо його дихання лоскотало її. 
Зібравши усі речі в наплічник, Рудольф узяв Яну за руку, і вони вирушили у пошуках цілодобової кав’ярні. Піднімаючись з моря вони зустрічали багато фургончиків, у яких готують гарячі напої, але хотілося десь посидіти… Скоро їм на шляху трапилась невеличка затишна кав’ярня. 
Рудольф замовив Яні велике лате з карамельним сиропом і арахісовою пастою, а собі американо з молоком. Працівники кав’ярні навіть запропонували їм теплі пледи, і Яна із задоволенням скористалася цією нагодою. 
-    Тут так тихо і чудово у ранішній час, - промовила Яна ніби більше до себе. 
-    Згоден, - хлопець солодко потягнувся і розвалився на дивані, ніби у себе вдома. 
-    Слухай, - Духмяна зібралася з думками і навіть зжала руки в кулаки. – А як тебе звати насправді?
Хлопець вже хотів щось відповісти, але тут йому прийшло повідомлення на телефон. Як виявилось у нього був не один телефон і той, що задзвенів виглядив досить старо та непримітно. 
«Валентина Федорівна у дуже поганому стані» - світилося на маленькому екрані. 
-    Чорт… - тихо вимовив хлопець і закрив очі руками. – Мені потрібно їхати.
-    Зрозуміло, - Яна опустила очі і почервоніла. Їй було якось неприємно, що він отак тікає і навіть на її питання не відповів. 
-    Вибач, Пташко, - хлопець пересів до Яни і обійняв її. – Я мав сьогодні бути вільним від роботи, але тут непередбачувана ситуація… 
-    Нічого, - Духмяна натягнуто посміхнулась. 
-    Я зараз замовлю тобі таксі, - проголосив Рудольф і дістав телефон, на цей раз вже інший. 
-    Не треба, я пішки… - Духмяна намагалася запротестувати, та і грошей на таксі у неї не було 
-    Не сперечайся, - строго кинув він. – Кажи адресу. 
-    Довженка п’ять, - так само холодно сказала вона, відчуваючи, як починає дратуватися. Чого це він командує? 
-    Гаразд, - хлопець щось тицяв у телефоні. – Я замовив і вже оплатив з картки. Сіра Хонда, ось номери, - він показав Яні екран. – А мені треба бігти. 
-    Зрозуміло, - знову бовкнула Яна, не піднімаючи на нього очей. 
-    Чуєш, Пташко, скажи першу літеру свого імені, - молодик ніжно торкнувся Яниного підборіддя і припідняв його, щоб вона подивилася йому у вічі. – Хочу вгадати. 
-    Д, - жваво сказала Яна. – Але ти ніколи не вгадаєш. 
-    Якщо вгадаю, то з тебе поцілунок, - крикнув він, вибігаючи з кав’ярні і сідаючи в таксі, яке встиг замовити і собі теж. 

Духмяна і собі посміхалась не в силах більше ображатися на хлопця. Скоро приїхала її хонда, і за п’ятнадцять хвилин дівчина опинилась біля гуртожитку. 
Спати зовсім не хотілося, хоч дівчина була досить виснажена через ночівлю на пляжі. Емоції переповнювали її і так хотілося поділитися ними з Алею, проте кімната зустріла Яну тишею і пустотою. Від сильного вітру вночі відчинилося вікно, тож було досить прохолодно. Яна заварила собі чай, залізла під ковдру і ввімкнула якийсь фільм на ноутбуці. 

Зігрівшись, Яна навіть не помітила, як заснула. Снилася їй велика лісова галявина, кругом було сонячно, тепло і дуже зелено. Співали пташки і навіть відчувався запах квітів. Десь зліва швидко перестрибнула з гілки на гілку білка. Яна почула чийсь голос і обернулась. Посеред галявини лежав хлопець, Яна підійшла до нього ближче і з радістю усвідомила, що це Рудольф. Молодик поплескав по траві, запрошуючи Духмяну приєднатися до нього. 

Дівчина недовго думаючи прилягла біля хлопця, і він її обійняв. Лише згодом вона почала відчувати, що руки, які обіймають її, відрізняються від Рудольфових і взагалі все якесь дивне. Яна підняла очі, щоб подивитися на обличчя свого незнайомця і ледь не прикусила собі язика – поряд з нею лежав не Рудольф, це був Толік. Він приязно їй посміхався, аж поки і Толік не зник, перетворюючись у Богдана. Яна закричала від несподіванки і прокинулась.