Глава 5. Якими різними бувають відчуття

«Ох, Дано, моя люба, я пишу тобі о шостій годині ранку, тому що я тільки зайшла у свою кімнату і не можу більше тримати усе в собі. Це була найкраща ніч за все моє життя!!! Тільки не свари мене, подруго, за таку легковажність. Я пішла вчора вночі від Сашка і замість гуртожитку поїхала гуляти в центр. Так, сама. Так, змерзла. Але це було неймовірно. 
Я познайомилася з хлопцем. Хоча як сказати познайомилася… Ми не називали імен. І, якщо чесно, взагалі не обмінялись ніякими контактами. Ми просто були у правильний час у правильному місці. Він грав мені на гітарі мої улюблені пісні, ми гуляли за руку вздовж берега, і я відчувала босими ногами теплу нічну морську воду, при цьому він тримав у руках мої босоніжки. А потім! Ох… Так солодко це згадувати. Ми стояли на мосту, і він обійняв мене зі спини і стало так тепло, розумієш? Всередині так тепло… Я розповіла йому багато всього, а він мені. Але такі важливі речі, знаєш, зовсім не буденні. 
Ми обійшли майже все місто, від Морського вокзалу аж до Аркадії! Це тобі мало про що говорить, але повір, я буду згадувати його кожного разу, як гулятиму у цих місцях. Його ніжне, майже шовкове, і кольору чорного агату волосся. Я запускала в нього пальці, цілуючи м’які його вуста на світанні. Дано! Ніколи не було в мене подібного поцілунку. Я сиділа в нього на колінах і заглядала у безмежно зелені очі, як в пісні Океану Ельзи. Він торкався пальцями моєї шиї і я розуміла, що будь-які інші дотики не зможуть зрівнятися з тим, як пульсує моя шкіра під подушечками його пальців. 
Ми зустрічали світанок в обіймах один одного на безлюдному пляжі, над нами літали чайки і кигикали, а мені здавалося, що то моє серце кричить від несамовитої і непритаманної йому радості. Боже мій, як солодко він говорить… Який оксамитовий у нього голос, Дано…
З Аркадії він викликав мені таксі. Я знала, що він хотів і міг би провести мене аж до гуртожитку, але мені хотілось, щоб він не знав про мене нічого простого. Не розумію як це правильно пояснити. Ця ніч була чарівною, а звичайне життя може все зіпсувати. Проте, якщо це доля, то ми ще зустрінемось, я віритиму у це. Будь ласка, нехай це буде доля. 
Скажи мені, що я дурепа, Дано. Будь ласка. Цілую і лягаю спати. Розкажи щось про себе вже нарешті». 
Духмяна впала на ліжко і заплющила очі. Солодке тепло розливалось по всьому тілу, а серце калатало, немов ціла дзвіниця. В руці вона стискала маленьку квіточку, яку він зірвав по дорозі і лагідно сховав у її косах. Дівчина не вірила, що вся ця ніч була реальною. Може, вона просто прокинулась тут в кімнаті і все це їй наснилося? Яна так би і вважала, якщо б не квітка на долоні. Все справжнє. І ніч, і хлопець, і почуття. Неймовірно. 
Вона прийняла рішення, що не буде нічого нікому розповідати. Все одно вони навіть не знають імен один одного, так навіщо тоді когось вплутувати у все це. Тим паче Сашко вважає, що вона ночувала в гуртожитку, нехай так далі і буде. 
Яна перевдяглась у домашнє і залізла під ковдру. З купою дивних думок і відчуттів дівчина поринула у сон. Збудила її Аліна вже в обід, коли повернулась від Саші. 
-    Ну ти і соня, - твердо заявила подруга, нависаючи над ліжком Яни. – Ти чого змилась на ніч то?
-    Я мала піти до родичів зранку, але все скасувалося, - позіхаючи відповіла Духмяна. 
-    Ну то й добре, бо ми сьогодні ідемо на пляж, поки вода ще тепла і можна поплавати, - Аля явно не питала чи згодна подруга, але Яна була не проти, їй давно хотілося запропонувати те ж саме. 
Напівпустий пляж зустрів подруг з розкритими обіймами. Стояла приємна вереснева нібито спека. Всі відпочиваючі покинули Одесу ще в кінці серпня, тож можна було насолодитись морем і сонячним промінням без зайвих очей, на березі були лише місцеві. Дівчата щасливі таким поворотом долі розстелили свої підстилки, покидали туди речі, заздалегідь сховавши найдорожче у наплічник, і побігли купатися. 
Солона прохолодна вона накривала Яну з головою. Дівчина відчувала її кожною ділянкою шкіри і уявляла себе русалкою, намагаючись копіювати її рухи під водою. Тіло дівчини рухалось схоже до хвиль, руки були виведені вперед, а легені наповнені повітрям, яке починало закінчуватися. Духмяна винирнула. Вона з дитинства любила воду і все що з нею пов’язано і частенько, читаючи або дивлячись «Русалоньку», питала себе: а чи проміняла б вона життя під водою на звичайну собі сушу. Тоді вона ще не розуміла, що не берег вабив Аріель, а хлопець, кохання і все в такому дусі. 
Накупавшись досхочу Яна пішла засмагати. Аля вже давно чекала її на березі, тому що сама по собі плавати не сильно вміла, тож само собою не сильно любила, так тільки зайшла-нирнула-вийшла, от і всі веселощі. Аліна дістала з наплічника дві ще прохолодні баночки пепсі і простягнула Яні. 
-    Алю, я хочу тебе дещо спитати, але не знаю чи вправі я це робити, бо не знаю наскільки хорошою подругою ти мене вважаєш, - із серйозним виразом обличчя почала Яна. 
-    Ми з тобою за тиждень поріднилися сильніше, ніж я зі своїми колишніми подругами за роки, - чесно сказала Аліна. – Тож питай.
-    Алю, що ти почуваєш до Богдана? – Яна не сподівалась спілкуватись про нього з подругою, але буквально декілька хвилин тому на її телефон прийшла есемеска від хлопця: «Не хочеш сьогодні прогулятися до Парку Перемоги». 
-    Неочікувано, - Аля змінилась на обличчі, насупила брови, потім набрали повні груди повітря і впевнено подивилась на Яну. – Вже нічого. 
-    Ти впевнена? Я тобі не розповідала… Ми з ним типу контактували декілька разів. І зараз… - Духмяна не знала чи варто казати, але якщо вже вирішила, то піде до кінця. – Я так думаю, що він кличе мене на побачення. 
-    Я не буду проти, - Аля несподівано дуже щиро посміхнулась. – Але я дуже рада, що ти спитала мене, а не робила це за спиною.
-    Я сама не знаю чи хочу цього, - Духмяна з полегшенням видихнула. Їй було так приємно, що вона нарешті могла поділитися з Аліною ситуацією. – У нас з ним багато спільного і все таке, але я не впевнена, що він подобається мені, як хлопець. І… Після розмов з ним я дуже часто згадую минуле, яке хочу забути.
-     Він хороший хлопець, не дивлячись на все, що ти можеш про нього почути, - Аля дістала цигарку і закурила. – Проте дуже ранимий. Тож у мене буде одне прохання. Я дуже ціную його, як людину і не хочу, щоб йому зробили по-справжньому боляче, тож, Яно, не давай йому якихось незримих надій. Він далеко не кожну дівчину кличе на побачення і тому я впевнена, що ти йому справді запала в душу. 
-    Я піду з ним у парк сьогодні, але буду тримати все під контролем, - вирішила Яна. 
Їй подобався Богдан, але серце не тьохкало, коли вона згадувала про нього, а от думки про нічного загадкового незнайомця змушували табуни мурах прокочуватися всім тілом. Але незнайомець був всього лише приємним сном – не більше, а викарабкуватися з пучини минулого якось треба і Богдан міг би їй у цьому допомогти. 
О шостій вечора Богдан обіцяв чекати Яну біля входу в гуртожиток, тому довго позасмагати на пляжі не вийшло. Дівчата швидко зібрались і повернулись до кімнати. Яна, виснажена після нелегкого підйому сходами з моря, аж ніяк не хотіла кудись збиратися, а треба було ще сходити в душ. В гуртожитку це взагалі окрема історія. Іноді здається, що в середньовіччі умови проживання і то були кращі, не дивлячись на нібито відсутність гігієни і сморід вулиць. 
Душ у гуртожитку виглядав так, ніби туди зараз фашисти закинуть знедолених євреїв і запустять смертельний газ. Кабінки, в яких не було дверей і ти повинна дивитися на купу оголених дівчат. І якщо комусь ця перспектива може здатися веселковою, то признатися чесно, дівчата в душі не завжди мають такий шикарний вигляд, як показують в рекламі гелю для душу. Вода, звичайно, була холодною і потрібно булу гріти на кухні величезне залізне відро, а потім нести його на перший поверх. А ось коли йдеш назад, то залишалося тільки сподіватися, що не заробиш пневмонію. 
Але вибору не було і дівчата відправились в душ змивати з себе морську сіль. Муки тривали приблизно п’ятнадцять хвилин – цього вистачає навіть для того, щоб вимити довге волосся, коли тобі холодно стояти під потоком льодяної води.
Яна з Алею, дійшовши до кімнати, в першу чергу заварила гарячого чаю. Яна хотіла висушити коси, але фен одночасно з чайником вмикати не було резону – виб’є пробки. Тож лише після чаювання Духмяна змогла повністю привести себе у порядок і причепуритися. Для зустрічі з Богданом дівчина обрала симпатичну чорну сукню і джинсовку поверх неї. 
Аля посміхалась поглядаючи на подругу і Яні від цього ставало трохи легше, бо вона все ще вважала, що робить Аліні боляче своїм спілкуванням з Богданом. 
-    Чим будеш займатися? – запитала Яна, фарбуючи вії. 
-    Поки не знаю, може дочекаюсь нашу нову сусідку, якої чомусь взагалі не видно, - і справді Тані не було, а Яна навіть не згадала про неї. – Потрібно ж ліжко принести і все таке, а вона десь бродить.
-    Певно заночувала у хлопця, - Духмяна згадала, що дівчина її про це попереджала. 
-    А, ну тоді все добре, бо я на першому курсі де тільки не ночувала… - Аля закрила обличчя рукою вдаючи, що їй соромно. 
-    В мене теж була бурхлива молодість, - підтримала подругу Яна. 
-    Ну все, іди уже, - Аля випровадила подругу за двері і обняла на прощання. – Не закрути йому голову. 
Після цієї настанови Духмяна впевненими кроками попрямувала до виходу. Богдан вже сидів на лавці біля входу і щось роздивлявся в своєму смартфоні. Йому було дуже боязко. Він взагалі не пам’ятає коли в останній раз кликав когось всерйоз на побачення. Хоча вона ж могла і не зрозуміти що це побачення, він же просто запросив її прогулятися до парку… Але коли хлопець побачив Духмяну, яка щойно вийшла з гуртожитку, зрозумів, що це все таки те ще побачення. Вона виглядала чудово. Русяві коси струїлись водоспадом по її плечах, чорна сукня, яка не досягала колін, пасувала їй просто неймовірно. Але перш за все він був зачарований в її світло-карі очі, які ніби випромінювали невідоме йому раніше тепло. 
-    Ти дуже гарно виглядаєш, - перше, що сказав Богдан, ховаючи телефон в кишеню. 
-    Дякую. Ти теж нічого, - Духмяна намагалася задати жартівливий тон розмові, тому що до чогось серйозного була просто не готова. 
Вони мовчки йшли поруч. Духмяна згадала, як ще на початку тижня він запросив її прогулятися до моря. І тоді було так легко. Зараз відчувалась якась напруга. Певно тому що він нічого не говорив, а їй так подобалось, коли Богдан просто розповідає якісь нісенітниці.
-    А до цього парку далеко? – поцікавилася дівчина більше через те, що їй просто хотілося вже щось сказати, а не тому що було цікаво скільки йти. 
-    Пішки хвилин двадцять п’ять, - відповів Богдан і знову притих. Яна теж не знала що говорити. 
Так вони йшли по проспекту Шевченка повз безліч магазинів і кафе, поки їм не трапився на дорозі кіт. 
-    Ти подивись на нього! – Яна засміялась. – Бачиш цю чорну пляму? Це ж Адольф Кітлер. 
Богдану сподобався цей незамислуватий словесний каламбур, і він теж засміявся. Кіт розтопив невидиму кригу між ними і нарешті зав’язалась розмова. Вони знову говорили про все і про нічого. Так, як тоді в курилці. Було добре. Яна багато посміхалась і одного разу навіть ненароком торкнулась руки хлопця, але швидко відпрянула, бо згадала Алінині слова про надію і все таке. 
Таким чином вони дісталися парку і там зупинились на лавці біля озера, там ходило менше людей. Яні кортіло закурити, тому що такі прогулянки потребують якогось звичного заспокоєння, але вона згадала, що не поклала в джинсовку пачку цигарок, а просити у Богдана було якось незручно. 
-    Я хотів спитати тебе ще тоді в курилці, - почав було Богдан, а Яна насторожилась. – Я розповів тобі свою історію кохання, може, ти поділишся своєю?
Духмяна перелякано подивилася на хлопця. Вона не очікувала, що він попросить це так прямо. Чи варто ділитися з ним такою неприємною частинкою своєї душі? Але ж він поділився…
-    Я думала, що він кохання усього мого життя, - сумно посміхнувшись почала Яна. – Ми познайомились коли я була в одинадцятому класі. Він був старший і вчився на юриста. В нас не було спільних знайомих і ми взагалі не мали ніяк зійтись, але одного разу сталася пригода…
Духмяна поринула у спогади. 
Жовтень дві тисячі шістнадцятого року. Шкільне подвір’я всипане жовтим листям – Яна споглядає його з вікна – а в класі біля дошки щось віщає Степан Андрійович, історик. День був чудовий, теплий і ніяк не хотілося вірити, що скоро підуть дощі, як пророкував прогноз погоди. Яна не любила дощі і холод ніколи. 
Після уроків Духмяна вирішила прогулятися парком і, замріявшись, навіть не помітила як почав накрапати дощик. І звідки він взявся? Яні було недалеко до дому, але дощ починав посилюватися і вона зрозуміла, що потрібно десь трохи перечекати. Дівчина сховалась під стріхою одного з кіосків з кавою. 
-    Привіт, - роздалося зсередини кіоску. – Щось бажаєш? Я пригощаю. 
Дівчина здивовано розвернулась і подивилася на хлопця, який посміхався на всі тридцять два і глядів прямо на неї. 
-    Не хотіла вам тут заважати, - почала вона, але хлопець її перебив:
-    Якби мені завжди такі дівчата заважали, - і знову ця котяча щира усмішка. – Заходь всередину, намічається добряча злива, а ти змерзнеш там і що тоді про мене скажуть?
Яна не знала як на все це реагувати, але все ж таки прийняла запрошення баристи пересидіти зливу всередині кіоску. Хлопець представився Толіком і все ж таки зробив Яні каву, щоб зігрілась. 
-    Ти не подумай, я баристою не родився, - він намагався розбавити гнітючу атмосферу, яка наростала від несподіваної близькості двох незнайомих людей. – Вчуся на юриста, вже на другому курсі. А тут так просто підробляю, щоб від батьків не залежати.
-    Це класно, - все, що могла вимовити Яна. Руки, в яких вона тримала стаканчик з американо, тремтіли від холоду. 
-    Накинь, - хлопець дістав звідкись теплий плед. – Не можу дивитися як ти тремтиш. 
-    Дякую, - дівчина посміхнулась, відчуваючи таку приємну і теплу турботу. 
Духмяна відчула, як по щоці котиться сльоза. Богдан дивився на неї з розгубленим виразом обличчя. Яна витерла очі рукою.
-    Вибач, - хлопець тяжко видихнув. – Я торкнувся ще незагоєної рани. Свою драму я справді вже пережив, а ти ще ні, тож розповісиш як будеш готова. Може, будеш шматочками якось розповідати, при кожній зустрічі…
Яна вловила натяк на те, що на цьому а-ля побаченні нічого не закінчиться. Їй знадобилося декілька хвилин, щоб остаточно повернутися з минулого до реальності. 
-    Курити будеш? – Богдан був справжнім чарівником і знав чого Яна потребує у цю хвилину. 
-    Не відмовлюсь, - дівчина взяла цигарку вже знайомого бренду мальборо голд  і закурила. 
Було приємно пропускати через себе їдкий дим і відчувати, як він на видиху забирає з собою всі болісті і розчарування. А тоді вона ще не курила… Тоді вона було такою милою і такою, чорт забирай, наївною. Аж нудить. 
-    Слухай, Душко, ти любиш дитячі майданчики? – раптово запитав Богдан.
-    Ти це на повному серйозі питаєш у людини, якій вже іде третій десяток? – Яна змовницьки посміхалась. – Звичайно люблю!
-    Тоді ходімо, - хлопець піднявся і простягнув Духмяні руку. 
Вони пройшли через невеликий місточок, поспостерігали за черепашками, які плавають в озері, потім таки дійшли до дитячого майданчику, який був збудований у формі корабля. Там навіть була щогла, на яку можна було забратися. Хоч вона і була розрахована на дітей – Духмяна все одно туди полізла. 
З висоти корабельної щогли Яна спостерігала за верхівками кленів, на яких стрибали білки. Було гарно. Яна спустилась униз і підійшла до Богдана, який вже зайняв одну з гойдалок. 
-    Я туди до речі ніколи не вилазив, - хлопець сперся головою об ланцюжок, на якому трималась гойдалка і замріяно поглядів на корабель. – Це мій улюблений майданчик, сюди зрідка хто доходить із дітей, бо він на самому краю парку, а всі полюбляють більше розважатися в центрі. 
-    Так виходить, що це твоє таємне місце? – поцікавилась Духмяна, сідаючи на сусідню гойдалку. 
-    Щось типу того, - Богдан знизав плечима. – Але дівчат я сюди не приводжу.
-    Ну так, хто б крім мене купився на дитячий майданчик, - саркастично зауважила Яна, хоч їй сподобалось що він сказав про дівчат.
Богдан сам про себе посміхався тому, що Яна права. Вона не така, як інші, у всякому разі для нього. Хлопець без сорому розглядав Духмяну, проходився поглядом по її пишним косам, зупинявся на кистях рук, навіть зацікавлено задивися на каблучку, яка була схожа більше на обручку, але не зважився про це запитати. 
-    Душко, вибач, що заглядаю так наперед, але… - хлопець трохи знітився. – Я люблю фотографувати і хотів би зробити тобі фотосет, якщо ти звісно не проти. 
-    Ого! – Яна не знала чому більше дивуватися – тому що Богдан фотограф чи тому, що він запрошує її побути моделлю. – Я з радістю. 
-    Добре, - хлопець аж засіяв від щастя. – Тоді я помудрую над образом і місцем, а потім тобі все розповім. 
Ще трохи побродивши парком, Богдан і Яна вирішили повертатися в гуртожиток, бо ставало прохолодніше, а Духмяна все ж таки одягла сукню. Попрощалися вони вже на третьому поверсі, де жила дівчина. 
Яні сподобалась прогулянка, розмови і відчуття, яке її пронизувало поруч з Богданом, але вона згадувала нічного незнайомця і порівнювала їх. Навіть скорше не самих парубків, а ті емоції, які вони після себе залишили. Незнайомець огорнув її такою романтикою, яку не побачиш навіть в кіно, але він був ніби нереальний і, якщо бути чесною з самою собою, його і не залишилось в її житті, він зник так само несподівано, як і з’явився. А Богдан реальний, він поруч і добре до неї ставиться, з ним приємно і тепло, але якось… Духмяна не встигла сконцентруватись на думці, тому що хтось торкнувся її плеча. 
-    Привіт! – пролунав знайомий голос. – Ти така замріяна тут стоїш. 
Це був Сашко, він ніс в руках електричний чайник в який щойно набрав води з-під крану. Видно, Аля не дуже сумувала поки Яни не було.
-    Рада тебе бачити, - Духмяна обійняла друга і вони разом зайшли в кімнату. 
Аля сиділа на ліжку перед екраном ноутбука і відкритою пачкою чіпсів. Сашко ввімкнув чайник. 
-    У вас тут вечірні кіносеанси? – запитала Яна, розглядаючи кімнату і здивувавшись третьому ліжку. Ось чому тут Сашко – знову Аля його експлуатувала. 
-    Приєднуйся, ми вирішили передивитися Гаррі Поттера, на першу частину ти вже запізнилася,  - повідомила Аля хрумаючи чіпсами. 
-    О, друга частина – моя улюблена, - сплеснула у долоні Духмяна, а потім попросила Сашка вийти, щоб вона могла перевдягнутися. 
Аля була якась дуже спокійна і навіть нічого не питала про прогулянку з Богданом. Може, не хотіла згадувати його, коли тут був Сашко, а може вона досі щось до нього відчувала… Яна не могла зрозуміти Аліниних почуттів, тому вирішила не розповідати нічого, поки подруга сама не попросить. 
Вечір проходив під жваве Сашкове коментування Таємної кімнати, сьорбання чаю і хрускіт сирних чіпсів. Духмяна змогла трохи відпочити від своїх постійних думок і переживань і просто насолоджувалася приємною компанією. Це іноді потрібно більше, ніж свіже повітря. 
Коли на фоні розмови грала музика під час титрів, в кімнату хтось постукав. Дівчата і хлопець здивовано переглянулись, бо на годиннику була майже одинадцята година вечора. Кого нелегка принесла? 
Аля відкрила двері і дуже розчарувалась побаченому. На порозі стояв охоронець і зовсім не посміхався. 
-    Саша! – крикнув він. – Геть звідси. Ти тут більше не живеш, а отже після десятої маєш бути поза стін гуртожитка чи ти з’їхавши позабув правила? 
Аля закотила очі так, щоб зовсім не було видно зіниць. Нездорові правила проживання у гуртожитку не раз доводили дівчину до такого стану. Але нічого не поробиш – жити десь треба. 
-    Він спуститься через десять хвилин, - заявила Аліна і безцеремонно зачинила двері прямо перед носом охоронця. 
-    Тобі ж влетить! – занепокоївся Сашко і почав збирати свої речі в наплічник. – Приходьте ви краще до нас ще, а то тут і дихати вільно неможливо, я такий щасливий, що переїхав. 
-    Мені все одно. Що вони мені зроблять? Виженуть? Най тільки спробують, по судах затаскаю, - Аля була настроєна войовниче. 
-    Не дурій, шалена, - Сашко засміявся і обняв подругу на прощання. – Завтра спишемось. 
Духмяна теж попрощалась з Сашою і зачинила за ним двері. Її така ситуація трохи здивувала, бо вона не знала про подібні правила гуртожитку, але в принципі розуміла для чого вони існують. 
-    Дядя Коля взагалі мужик хороший, - заявила Аля. Яна зрозуміла що вона каже про охоронця. – Це все вахтерша. Ми один одного ненавидимо. Знаєш чому? – Яна навіть не встигла поцікавитись. – Тому що я співаю! Не смійся, блін. Вона писала на мене скаргу, що я співаю на сходах і в курилці. Больненька якась. 
Яна від сміху трималася за живіт і навіть накрила обличчя подушкою, щоб трохи заспокоїтись, але не допомогло. 
-    Смішинку спіймала? – запитала Аля ледве стримуючись, щоб не кинути подушку в подругу. – Я тут тобі серйозні речі розповідаю. 
-    Вибач, - трохи віддихавшись сказала Яна. – Але це справді дуже смішно. Виходить, що співати в гуртожитку заборонено? 
-    Та ні, ти що, просто я співаю погано, - після цієї фрази дівчата реготали вже удвох. 
Після чергової чашки чаю дівчата все ж вклалися спати і Яна навіть забула наостанок перевірити свої акаунти у соціальних мережах. А дарма, тому що там на неї чекало дуже цікаве повідомлення.