Глава 4. Морська хвилька

«Яно, по-перше, ти повинна пам’ятати, що я завжди тут, поруч, готова вислухати і допомогти. Я щаслива, тому що ти знайшла друзів і тепер не будеш самотня у великому чужому місті, бо я не можу бути поряд фізично. 

Щодо Насті… Людині притаманно спокутувати гріхи, якщо вона починає розуміти, що їй від них зле. Можливо, Настя має якусь причину, про яку ти ніколи не дізнаєшся, якщо не прочитаєш листа. Але не силуй себе. Якщо відчуватимеш, що досі боляче – не читай, бо ти не повинна її прощати. Ти взагалі ні в чому не винна, пам’ятай про це. 

Минуле – це тягуча карамель, від якої болять зуби. І Він в центрі всього цього. Ти взагалі перестала називати його ім’я. Сподіваюсь, що від цього трохи легше. Я не казала, але Він писав мені після того… Просив, щоб я вас якось звела поговорити. Я, яка живе за тисячі кілометрів! Бовдур. В мене залишилась переписка, якщо захочеш почитати – скину, проте не думаю, що тобі це буде на краще. 

А от щодо пригод та незручних ситуацій – в цьому ти точно майстер. Чесно кажучи, тільки не вважай, що я така цинічна тварюка, ти можеш піти в ту курилку і дізнатися, що від тебе хоче той хлопець. Я не кажу, що він твоя доля, але спілкування з чоловіками тобі потрібне, а подруга повинна мати свою голову на плечах. 

Просто не роби того, про що потім пожалкуєш, окей? Прийди, покури, зроби вигляд, що ви зустрілись там випадково. Не мені тебе вчити як це працює. Потім обов’язково все розповіси. А я вже спати, завтра зранку на роботу, яка мене вже порядком дістала». 

Будильник задзвенів о двадцять третій годині. Яна вже не спала. Повідомлення від Дани було прочитано у ту саму хвилину, як надійшло. Духмяна знала, що подруга ніколи не радить дурниць, але все одно було якось дивно іти на зустріч з Богданом після всіх новин, якими її нагодував Сашко. 

Але час йшов занадто швидко. Аліна досі не повернулась і певно що на ніч вже і не повернеться. Яна не знаходила собі місця, потім натягнула улюблені подерті джинси, розсунула по кишенях цигарки і запальничку, тяжко видихнула і закрила за собою двері кімнати. Шлях до курилки здавався Кноським лабіринтом, бо на шляху так і стояли одні Мінотаври – дівчата. У кожній з них Яна відчувала загрозу бути розсекреченою перед Аліною. Всі переживання вщухли, коли дівчина зайшла в курилку і там було порожньо. 

«Сподіваюсь, він просто вдало пожартував. Що ж, хоча б покурю» - дівчина вже задоволена своїми думками всілась на стілець і запалила цигарку. Вітер шарудів листям на деревах, насвистуючи свою улюблену мелодію. В гуртожитку навпроти в одній із кімнат горіло світло і виднілися чоловічі постаті з гітарою. Ця атмосфера нагадала Яні її перші місяці в університеті: постійні гулянки до ночі з новими подругами, гітарні концерти перед корпусом, перший танець з коханою людиною під пісню «Випускний». Навіть смішно. 

Двері відчинилися з пронизливим скрипом. Увійшов Богдан. Яна напружилася. Хлопець сів навпроти і задоволено усміхнувся. Запалив цигарку. 

-    Не думав, що прийдеш, - якось лагідно промовив він. – Думаю, Саша тобі все розповів. Він вже не один раз хотів мене побити, але я не люблю конфлікти. 
-    То ти вважаєш, що в цьому не винен? – Яна дивилася в його шалено яскраві від світла вуличного ліхтаря очі. 
-    А ти вважаєш, що будеш винною, якщо я зараз признаюсь тобі у коханні, а ти скажеш мені, що це не взаємно? – Богдан зробив затяжку, поглядаючи на реакцію співрозмовниці. 
Духмяна не знала що відповісти. Він мав рацію, але все одно це звучало якось неприємно. Людина не може бути повністю невинною. 
-    Я не сиділа з тобою ночами і не… - Духмяна запнулась. А що ж вона робить зараз? Сидить тут і говорить з ним. Ні, це він її покликав, це він винен. 
-    Я ніколи їй нічого не обіцяв, ніколи до неї навіть не торкався, ми просто говорили, - Богдан зробився надто серйозним. 
-    Вибач, - Яна його розуміла. – Просто не хочу наробити помилок. Навіщо ти мене сюди запросив?
-    Це імпровізоване побачення, - хлопець жартівливо нахилив голову вбік. 
-    Навіть не мрій про це, - Яна посміхнулась. – Краще розкажи про себе. 

Богдан не знав що розказати. Він був звичайним хлопцем із звичайного селища на Донеччині. Вступив до університету, вчиться на п’ятірки, йде на червоний диплом. При цьому він добрий, щедрий і любить поговорити з розумними й цікавими людьми. Лише одного він завжди боявся – довіритись комусь на сто відсотків. І ця недовіра робить його обережним, ця недовіра чинить біль іншим людям. Як, наприклад, Алі. 

-    А що казати? – хлопець кинув недопалок у смітник. – Займаюсь боксом, вчу іспанську, працюю в офісі, який знаходиться над тутешнім борделем. Таке собі середньої зацікавленості життя. А ти що про себе повідаєш?
-    Я ніколи не доводжу нічого до кінця, - Яна сумно подивилась униз, ховаючи очі. – Ось навіть університет і то змінила. 
-    Вичерпна відповідь, - хлопець жартівливо хмикнув. – Але я тебе зрозумів. 

                                                                             ***
Сьогодні вже була п’ятниця, а розмова з Богданом ніяк не виходила у Яни із голови. Вони просиділи в курилці до четвертої ранку, стільки сміялися, стільки мали спільного, але… Духмяна нікому не могла про це розповісти. Дівчина боялася, що Аля її просто не зрозуміє, а Сашко… Не хотілося йому нагадувати про те, що досі болить. Ще більше Яну дивувало, що за всі ці дні Богдан жодного разу не підійшов, не написав, хоча вони обмінялися номерами. Він чогось боїться чи то була просто одноразова акція? Може це й на краще – нікому нічого не потрібно буде пояснювати. 

Духмяна залила окропом чашку з розчинною кавою, трохи покалатала ложкою, потім згадала, що не поклала туди цукру. У Алі була третя пара за спецкурсом, тож в кімнаті стояла тиша. Духмяна додала в каву цукру і всілася за ноутбук, щоб знайти якийсь неважкий рецепт на сьогоднішню вечерю у Сашка. Продивившись декілька кулінарних сайтів і з десяток інстаграмних сторінок фудблогерів, Яна все ж знайшла цікавий рецепт, але треба було його ще обговорити з подругою.