Глава 3. Як завжди

2017

Крізь відкриті фіранки пробиваються сонячні промені, ласкаво зігріваючи дівочу макітру, яка визирає з-під бавовняної ковдри. Яскраво-руде волосся розкидано по подушці, вії тріпочуть в передчутті пробудження. Кішка спить коло ніг, поклавши чорну лапу на свою господарку. З кухні нишком лине аромат свіжозвареної кави та чорного чаю з бергамотом. Двері в кімнату відчиняються. Мама заносить улюблену доньчину чашку з чаєм і кладе на стіл, потім сідає на край ліжка і ніжним, який може бути тільки у неньки, голосом промовляє: 
-    Прокидайся, доню, цьому прекрасному ранку не вистачає лише твоєї бадьорої посмішки. 
Дівчина неохоче розплющує очі і ласкаво поглядає на маму, потім щиро і привітно посміхається. Мама цілує її в чоло і виходить з кімнати. Духмяна ще на хвильку стуляє повіки, щоб закарбувати цей момент у пам’яті. Останній день літа. 
Кішка, обурена, що її муркотливий сон потривожили, солодко потягується і позіхає, потім зістрибує з ліжка і величаво проходиться по кімнаті. Яна добирається до чаю, робить ковток, насолоджуючись улюбленим смаком. Далі вдягає домашні шорти і вмикає смартфон, де висить декілька непрочитаних повідомлень. Від подруги, з якоїсь бесіди і від нього… 
«Подивися у вікно, сонце» - пише той загадковий абонент. Дівчина підходить до вікна і не може повірити своєму щастю – він стоїть там. В помаранчевій футболці, такий яскравий і рідний, такий коханий. Духмяна не одразу помітила, що хлопець ховав щось за спиною. Вона відчинила вікно, щоб поговорити з ним і запросити в гості. Через хвилину Яна відчиняла вхідні двері. 
-    Це тобі, - хлопець простягнув букет ромашок, що пахли медом – її улюблені квіти. – Добре, що я знайшов де їх купити. 
-    Дякую, любий, - дівчина кидається йому на шию, навіть не давши роззутися. 
-    Тиждень не бачились, я так сумував, моя Душко, - хлопець ласкаво поцілував її в пухкі губи. 
-    Я теж. Дуже… - дівчина зашарілась і почервоніла, а потім пішла ставити букет у воду. 
Мама чула, що хтось прийшов і вирішила поки що не виходити зі своєї кімнати, щоб не заважати. Кішка швиденько підбігла до гостя, принюхалась, а потім почала лагідно тертися об його ноги. 
-    Привіт, Чорничка, як твої справи? – він опустився навпочіпки, щоб погладити тваринку. 
Кішка щось муркнула у відповідь, війнула хвостом і пішла по своїх справах. Духмяна позвала хлопця на кухню. 
-    Пригощайся, сонечко, - дівчина налила йому чаю і відкрила шоколадне печиво.
-    Душко, чому ти в мене така чудова? – хлопець сонячно всміхнувся своєму риторичному запитанню і тому, що його кохана почервоніла від таких компліментів. 
Він почав називати її Душкою як тільки вона сказала своє ім’я. І їй це подобалось. Ніхто більше не називав її так, навіть мама. Це було чимось особливим, тільки для них двох. Кожного разу, коли він так звертався до неї тілом проходила хвиля мурах і тепло розливалось стрімкою течією по венам. Він був коханням усього її життя – так вона відчувала. 

2019

-    Ти чуєш? – голос все ще звучав за спиною. Духмяна боялась повертатися, щоб не вмерти від болю на цьому самому місці. – Застібни наплічника, а то розгубиш все. 
Дівчина затамувала подих, намагаючись прийти до тями. Це не він. Це не може бути він. Серце калатало, як скажене. Вона стиснула долоні в кулаки і швидко повернулась до голосу. Обличчя витягнулось від здивування. 
-    Чого ти мене так назвав? – випалила вона на одному подиху, поки Аля застібувала їй наплічника. 
-    Просто. Я ж не знаю як тебе звати, - хлопець виглядав досить спокійно, абсолютно не розуміючи, що тільки що насипав добру горстку солі на величезну рану. 
-    Дякую, - стиха мовила Яна. – Що сказав за рюкзак. Я іноді буваю поза межами реальності. 
-    Дивна ти, - хлопець стиснув плечима. – Я пішов. 
І він справді пішов. Лише оговтавшись Яна змогла згадати його – це той самий відлюдник, який вчора заходив в курилку. І чому його голос так схожий на той самий… Боляче. 
-    Богдан, бачу, не залишить без уваги нове гарне личко, - заговорив Сашко трохи посміюючись. 
-    Богдан? – Духмяна дивно поглянула на Алю, згадуючи вчорашню історію з бійками дівчат. – Алю, це той, що типу красунчик номер один?
-    Ага… - якось дивно зреагувала подруга. – Не водись з ним, не хочу ще тебе лікувати від розбитого серця. 
-    Те, що мертве – померти не може, - процитувала Яна «Гру Престолів». 
Аля з Сашком вирішили не реагувати на цю останню репліку і саме в цей час пролунав дзвоник, тому вони втрьох поспішили до культурного центру. 
Людей там зібралося достатньо багато – всі курси і спеціальності філологічного факультету. Судячи з цього мала бути якась дуже цікава презентація, але так як Духмяна з друзями запізнилися, то місця залишились лише позаду, де практично нічого не було чутно. Виступав якийсь чоловік років п’ятдесяти і, судячи з того, що він постійно показував рукою на книжки, що були виставлені на столі – він був письменником. Духмяна намагалася зрозуміти про що йдеться, але вникнути було важко, бо всі про щось перешіптувалися і заважали, навіть викладачі. Потім у Яни задзвонив телефон, їй стало дуже ніяково і вона вийшла, щоб поговорити. На екрані світилася фотографія короткостриженої жінки і підпис «Мама». 
-    Привіт, мам, - Яна взяла слухавку, але говорила пошепки, бо ще не встигла вийти з читального залу, в якому і знаходився імітований культурний центр.
-    Я тобі не заважаю? – голос мами звучав дуже лагідно і приємно. Духмяна трохи навіть засумувала за ним. 
-    Ні, все добре, ти врятувала мене від купи нудних людей, - зауважила більше для себе дівчина. 
-    Як в тебе справи? Як гуртожиток? – навіть на відстані мама ніколи не перестає турбуватися про свою дитину.
-    Жити можна, - з усмішкою відповіла Яна. – Холодна вода, таргани, душ лише на першому поверсі, інтер’єр такий, ніби я махнула на машині часу в СРСР. 
-    Справжня школа виживання, - жартівливо мовила мама, розуміючи насправді які жахливі умови має її донька. 
-    А як в тебе справи? І як там Чорниця? – Духмяна вже вийшла на вулицю і присіла на лавку. 
-    В мене все добре, готувала вчора пиріг з яблуками, а сьогодні маю ліпити вареники, чомусь дуже захотілося, - ласкаво мовила мама. – Чорниця сумує дуже за тобою, спить на твоєму ліжку. 
-    Я теж сумую за вами, - Духмяна журливо всміхнулася. 
-    А ще… - мама зробила якусь дивну паузу. – Настя заходила, хотіла з тобою поговорити. 
В Яни забракло дихання. І як вона тільки посміла? Нібито фраза: «Якщо ще раз переступиш поріг мого дому – прокинешся в лікарні» звучить досить зрозуміло. 
-    Сподіваюсь, що ти її спровадила, - зі злістю в голосі промовила дівчина. 
-    Вона залишила тобі листа… - мама знову на секунду притихла. – Я відправила його поштою в твій гуртожиток. 
-    Мамо! – підняла голос Яна. – Навіщо?!
-    Доню, люба, я розумію твої почуття, але вислухати людину – це важливо, навіть якщо востаннє, - голос мами звучав як заспокійливе. – Не злись. А я вже піду, бо вареники самі себе не зліплять. Бувай!
Духмяна не встигла попрощатись, бо мама вже відключилась. Всередині бушував шалений мікс почуттів: злість, гнів, біль, зневага і все це через кляту колишню кращу подругу. В пам’яті знов і знов спливають моменти, як вони кричали одна на одну, як Яна дала їй ляпаса, як сльози лилися водоспадом, і як було боляче дивитися подрузі в очі. Мама сказала, що вислухати людину важливо. Духмяна ще не знає що зробить з тим листом – розірве, спалить, викине у море або ж все ж таки прочитає… Але зараз їй хотілося просто вбити Настю. Є люди, яких неможливо виправдати, як би не хотілось. Прощати – це прерогатива вільних, а Яна такою не почувалась. Зараз ніби на кожному кроці її спіткає минуле, і від цього хочеться кричати і бігти, просто бігти. Прикро, що від себе не втечеш. 
Духмяна настільки заглибилася в свої роздуми, що навіть не помітила, як біля неї хтось присів. Лише коли чужа рука торкнулися її плеча дівчина оговталась і в той же час повернулася до того, хто її потурбував. Це був Богдан.