18. Та сторона Марка

Так Женя разом із Марком та його мамою повернулися до Барселони.

За цей тиждень мати Марка провела з ними чимало часу. І, на превеликий подив Жені, вона їй справді дуже сподобалася. А Женя, схоже, сподобалася їй ще більше.

Марка це неабияк тішило.

Протягом усього тижня Женя продовжувала вдавати дівчину Марка. Саме він переконав її на це піти, пояснюючи, що його мати вже у віці й для неї буде краще бачити сина щасливим і не самотнім.

Хоча, якщо бути чесними, найбільше цього хотів саме Марк.

Минув тиждень, і настав час матері повертатися на Сицилію. Там на неї чекала купа справ, а гостювати довше вона вже й сама не хотіла.

Стоячи в терміналі аеропорту, Женя й Марк плече до плеча проводжали поглядом літак, що щойно зник за обрієм.

— Все, вистава закінчена, — тихо промовила Женя.

— Хах, ти не могла дочекатися, чи не так, моя Пташечко? — з усмішкою протягнув Марк.

Женя лише закотила очі.

— Шефе, у нас проблеми.

До них швидко підійшов Едуард і щось прошепотів Марку на вухо.

Обличчя Марка в ту ж мить змінилося. Ще секунду тому він усміхався, а тепер його погляд став холодним і зосередженим.

Він кинув на Женю короткий погляд, чітко даючи зрозуміти, що жодних питань зараз не буде.

— Пішли. Нам час збирати речі, — грубо кинув він.

— Що?..

Але Марк уже розвернувся.

Усю дорогу з аеропорту в машині панувала мертва тиша.

Женя не розуміла, що відбувається, але прекрасно знала: запитувати Марка зараз — марна справа.

Коли вони приїхали додому, Женя побачила, що їхні речі вже були зібрані.

І це стало останньою краплею.

— Стій! Що коїться?! — крикнула вона, вийшовши на подвір’я.

Марк навіть не озирнувся.

— Тобі це знати необов’язково. Ти просто моя працівниця. У нас із тобою контракт. Ти повинна робити все, що я скажу. Забула?

Женя завмерла.

— Якщо хочеш, щоб я не розпустив вашу маленьку компанію ледацюг, — продовжив він холодно, — краще не став зайвих запитань.

Його слова вдарили наче просто в серце.

Очі Жені одразу наповнилися сльозами.

Вона думала, що за цей тиждень між ними щось змінилося. Що вони стали ближчими. Що, можливо, навіть здружилися.

Можливо, вона вперше за довгий час дозволила собі не бачити в людині лише її посаду, характер чи вигоду.

А побачити самого Марка.

І, мабуть, саме це було її помилкою.

Вона дозволила собі повірити, що за його холодністю є щось справжнє.

Що його жарти, погляди, турбота й те кляте «Пташечко» означали для нього хоча б щось.

А тепер він одним реченням нагадав їй, ким вона для нього є насправді.

Працівницею.

Людиною, яка просто виконує його накази.

Женя швидко відвернулася, щоб він не побачив сліз.

— Добре, шефе.

І більше нічого не сказала.

Вона пішла за своєю валізою, змусивши себе не озиратися.

Цього разу вона забирала із собою не лише речі.

Вона забирала назад ту частину себе, яку необережно відкрила йому.

Відтепер між ними знову будуть лише робота, контракт і чіткі межі.

Ніяких особистих розмов.

Ніяких зайвих довірливих поглядів.

Ніякої тієї Жені, яка могла сміятися поруч із ним і забувати, що він її бос.

Якщо Марк вирішив нагадати їй про їхні ділові відносини — вона це запам’ятає.

І більше не дозволить собі забути.

Марк відправив її до Будапешта.

Там знаходилася одна з філій його компанії, а також мережа готелів, якими він володів. На подив Жені, Марк призначив її керівницею одного з них.

А сам зник.

На цілих чотири тижні.

Женя поступово змирилася з тим, що так і залишатиметься в невідомості того, що насправді відбувається в житті її боса.

Перші кілька днів вона все ще ловила себе на думці, що чекає від нього дзвінка.

Потім перестала.

Вона більше не питала, де він.

Не цікавилася, чому він зник.

Не дозволяла собі думати про те, чи все з ним добре.

Принаймні намагалася.

Бо десь глибоко всередині все одно залишалося неприємне відчуття, ніби між ними залишилося щось недосказане.

Але Женя вперто відганяла ці думки.

Вона вже зробила висновки.

І повертатися назад не збиралася.

За ці чотири тижні вона остаточно переконала себе: Марк — її бос, а вона — його працівниця.

Не більше.

Вона не дозволить собі знову сприймати його інакше.

Не дозволить його усмішкам, поглядам чи словам пробити ту стіну, яку тепер збудувала навколо себе.

Бо одного разу вона вже повірила йому.

І більше не хотіла відчути те саме розчарування.

Чотири тижні минули наче їх і не було.

Женя освоїлася в Будапешті. Те, що вона не знала угорської, особливо не заважало. Вона досконало говорила англійською, а за потреби могла перейти на чеську чи українську.

До того ж майже половина працівників готелю були українцями.

Коли вони дізналися, що Євгенія теж українка, це стало для них справжньою несподіванкою.

За цей місяць вона встигла чудово розібратися в роботі, налагодити стосунки з персоналом і навіть почала відчувати себе тут трохи комфортніше.

Ось тільки одне її все ще дратувало.

Вона жила в тому самому готелі.

У розкішному люксі з величезними вікнами та видом на терасу.

Марк подбав про те, щоб їй взагалі не доводилося нікуди виходити за межі комплексу.

Зручно.

Безпечно.

І водночас…

Начебто клітка.

Того вечора Женя була настільки виснажена, що, ледве діставшись кімнати, впала на ліжко й одразу заснула.

Друга година ночі.

Бум!

Женя різко прокинулася від гучного звуку.

Вона навіть не встигла до кінця розплющити очі, як на неї навалився великий темний силует.

— О Боже! Хто ти?!

Женя спробувала відштовхнути чоловіка, але він нахилився ближче.

Від нього різко тхнуло алкоголем.

— Пташечко… Ти що, мене не впізнала?