12. Кроки минулого

Вузька дорога, що тягнулася від причалу, вела їх у глиб острова. Машина хиталася на нерівностях, і кожен її ривок ніби підкреслював напруження в повітрі. Вона мовчала, дивилася у вікно, та відчувала, як він інколи кидав на неї короткі, уважні погляди.

Нарешті вони зупинилися перед старою садибою. Вікна були закриті, двері навхрест оббиті дошками, але в повітрі відчувалася чиясь присутність.

— Це була садиба моїх батьків, — тихо промовив Марк, коли вони вийшли з машини. — Я їздив сюди дитиною…

Вона глянула на нього здивовано.

— То що ми тут робимо?

Він зітхнув, опустивши погляд на старі двері.

— У мене є прохання до тебе. Я не впораюсь сам. Допоможеш?

Вона кивнула, хоч у голосі залишалась настороженість.

— Що потрібно?

Марк обережно доторкнувся до дошки на дверях, ніби пробував на міцність.— Колись це було улюблене місце для моїх батьків. Але коли тато занурився в бізнес, вони перестали сюди їздити. Потім він помер… і мама замкнулася в собі. Я приходжу до неї, а вона просто обіймає мене й мовчить. — Його голос трохи зірвався. — Я хочу, щоб ти допомогла мені оживити цей дім. Повернути йому світло.

Вона довго дивилася на нього, відчуваючи, як у грудях переплітаються співчуття й тривога. І тоді знову почувся тихий стукіт угорі — наче кроки.

— Ти чула? — Марк зупинився, намагаючись не подати виду. — Я піду подивлюсь.

Він ступив на сходи, але раптом згори на нього стрибнув чорний кіт.

— А-а-а! Що це?!! — заверещав він, мов дитина.

Женя аж розсміялася:

— Та не кричи! Це ж просто кіт.

— Фу, не люблю котів! Забери його від мене! — обурено вигукнув Марк.

— Ти щооо, він тобі нічого не зробить, — лагідно відповіла вона, взявши кота на руки. Чорне хутро виблискувало, мов ніч.

— Ти будеш Чорниш, — усміхнулася Женя.

— Так, стоп! Навіщо ти даєш йому ім’я? Ми ж не заберемо його з собою в мій дім.

— У твій — ні, але в мою кімнату так.

— Ні, і ще раз ні!

Вона хитро прижала кота до себе й подивилася Маркові просто в очі:

— Ти ж хочеш, щоб я допомогла з цим будинком?

— Ну і?..

— Ось моя ціна — Чорниш.

— Обговоримо пізніше, — здався він, але Женя вже впевнено пройшла вперед, не слухаючи його заперечень.

Вони почали приводити садибу до ладу. Двоповерховий будинок із видом на море, хоч і занедбаний, зберіг свою велич і красу. Женя наполягла:

— Почнемо з другого поверху.

Під час прибирання вона натрапила на старі платівки. І, звичайно, не втрималась: увімкнула програвач, і кімнату наповнив голос Майкла Джексона. Обнявши кота, вона почала крутитися в танці.

— Що ти робиш? — долинуло з іншої кімнати.

— Не бурчи! — засміялася вона. — Хоч іноді вмій розслаблятися, вічний ти угрюмий!

Марк заглянув у двері, подивився на сцену й уперше за довгий час по-справжньому усміхнувся. Вечір минув весело: сміх, музика, танці й пилюка, що поступово поступалась живому теплу.

Коли стемніло, вони, виснажені, але щасливі, завершили роботу.

— Залишимось тут, — запропонував Марк. — Паром тільки завтра.

Женя хотіла щось відповісти, та в неї голосно забурчав живіт. Марк засміявся й повів її на кухню.

— Я щось приготую. Йди прийми душ, там ще залишилися речі мами.

Коли вона повернулася, на столі чекала ароматна карбонара й пляшка вина. Вона була в синьому легкому платті, і Марк, побачивши її, завмер.

— Боже… ти так схожа на маму.

Вони сіли вечеряти. Женя відмовлялася від вина, але під його хитру посмішку здалася:

— Добре, але тільки бокальчик.

Вечір продовжився у вітальні перед телевізором. Єдина касета — Гаррі Поттер. Інтернету тут не було, але це тільки додавало затишку.

Близько опівночі Марк побачив, що Женя заснула. Він обережно взяв її на руки, переніс у спальню, вкрив ковдрою й легко поцілував у чоло. Чорниш одразу скрутився клубочком біля неї.

Марк залишився стояти біля ліжка довше, ніж планував. У нього було відчуття, що цього разу в будинку ожило не лише минуле.

…Чорниш уже солодко спав поруч із Женею. Марк тихо зачинив двері й попрямував вниз. Будинок, хоч і ожив від їхнього сміху, все одно здавався занадто мовчазним.

Він зупинився в холі, вимикаючи світло, коли раптом почув тихий скрип зверху. Серце стислося — адже він щойно бачив, як Женя заснула, і котик також був у кімнаті.

Марк завмер. У напівтемряві чітко пролунали повільні кроки. Хтось ходив другим поверхом.

Він підняв голову, але сходи зяяли темрявою. І тоді, зовсім поруч, за старими дверима, щось глухо впало.

Марк мимоволі стиснув кулаки.

— Тут ще хтось є… — прошепотів він сам до себе.