7. Порозуміння

Женя спала на пасажирському сидінні, а Марку не давала спокою розмова з Бері. Вона збила його з толку: «То що виходить, я її дійсно кохаю?» — злякано подумав він.

Ні, перечив сам собі, Марк. Такого не може бути. Я просто беру її на роботу, бо вона хороший спеціаліст і надійна людина, — намагався він переконати себе.

Коли Бері покликав його на бік, він сказав лише одну фразу:

— Пообіцяй мені, що ти не образиш мою дівчинку. — Хоч Женя була для нього чужою, за ці роки він сприймав її як рідну доньку. — Сподіваюся, ти знаєш, що робиш?

І найдивніше було те, що Марк відповів одразу:

— Обіцяю. Я її не скривджу і робитиму все, щоб вона була щаслива.

Марк завжди був людиною, яка не дає обіцянок заздалегідь. Йому завжди потрібен був час на обдумування. Але цього разу він відповів чітко і без вагань. І саме це змусило його задуматися.

«Чому я сказав це так легко, без жодного сумніву? Що це зі мною?» — подумав він, відчуваючи, що щось у його серці змінилося, хоча він ще не розумів що саме.

Це неможливо… дурня якась. «Окей, залишу це на потім», — сказав він собі. Марк не хотів приймати те, що підсвідомо розумів.

Раптом Женя заговорила уві сні. Таке у неї траплялося часто, але вона нікому про це не розповідала.

— Мілан, перестань… — промовила вона.

— Досить з мене знущатися! Скільки можна?! Залиш мене в спокої!

Слова були чіткими і ясними. Марк був здивований. І ще більше його турбувало: хто цей Мілан і чому він завдає їй стільки шкоди, що вона бачить його в жахіттях?

Він зупинився на узбіччі, акуратно переклав її назад на сидіння, вкрив ковдрою і рушив далі. На диво, Женя не прокинулася — лише тихо сопіла уві сні.

На світанку вона прокинулася. Вдалині миготіли вогники міста. Вони були прекрасні.

— Я щось говорила, коли спала? — спитала Женя першою, знаючи, що в тяжкі дні може балакати уві сні.

— Так, — твердо відповів Марк. — Ти сказала багато чого.

— Що? Що це було?! — злякалася Женя.

— Ти розповідала мені про те… — він зробив довгу паузу. Женя напружилася і випучила очі в очікуванні чогось жахливого.

— …як сильно ти мене кохаєш.

— Ей! Це неможливо! — закричала Женя. — Я не могла такого сказати!

— Ну як ні? Ти цілу ніч признавалась мені в коханні.

— Ні, не неси дурниць! — пробурмотіла вона, звертаючись до Марка.

— Заспокойся, ти міцно спала, ну і сопіла час від часу, — ніжно посміхнувся Марк.

Женя пробурмотіла під ніс: «Придурок».

Марк розумів: це щось важке для неї, і не хотів допитувати її. Коли вона захоче — сама розповість. Він нарешті почав розуміти, що від Євгенії силою нічого не доб’єш.

Вони приїхали в Барселону. Місце було надзвичайно гарним. Хоч Женя й жила в Іспанії, у Барселоні вона ніколи не була.

Вони нарешті під’їхали до будинку, де Женя мала жити протягом наступного року. Але справжньою несподіванкою для неї стала кімната. Коли вони увійшли, вона відчула, що простір створений саме для неї. Кожен предмет — від полиць із книгами до м’яких подушок і дрібних сувенірів — відображав її смаки, її вподобання. Марк, навіть залишаючись шефом, подбав про те, щоб їй було комфортно: ніяких зайвих деталей, без надмірної розкоші, тільки необхідне й знайоме.

— Це… правда моя кімната? — здивовано запитала Женя, оглядаючи простір.

— Так, — сухо відповів Марк. — Я попросив підготувати її під твій стиль ще коли ми були вдома.

Женя обійшла кімнату, роздивляючись деталі. На полицях стояли її улюблені книги, на столі — записки та сувеніри, які вона колись показувала. М’які тканини й подушки створювали відчуття затишку. Весь простір був продуманий і функціональний, але при цьому відчувалася увага до її особистості.

— Ти справді це організував? — запитала вона, трохи розгублено.

— Так, — підтвердив Марк. — Вважав за потрібне.

Женя сіла на ліжко, обмацуючи тканини, і відчула, що це перший момент за довгий час, коли вона справді може розслабитися. Все тут створювало відчуття комфорту, але жодного натяку на близькість — лише професійна турбота шефа про підлеглу.

Вона пройшла до вікна й глянула на місто: вогники Барселони миготіли вдалині. Сонце піднімалося, наповнюючи кімнату теплим світлом. Женя зрозуміла, що готова до нового етапу свого життя — роботи, навчання й адаптації. Тут, у своїй кімнаті, вона мала простір для того, щоб почати все спочатку.

Марк стояв біля дверей, мовчки спостерігаючи. Він не втручався, залишаючись шефом: спостерігав і контролював лише те, що належало до його обов’язків. Жені це подобалося — вона відчула, що тут ніхто не буде втручатися у її особистий простір, але при цьому все продумано до дрібниць.

В кімнаті панував спокій. Все було на своєму місці, і Женя відчула, що може почати новий етап, маючи відчуття порядку та підтримки. Кожна деталь говорила їй: «Ти можеш бути собою і водночас виконувати свої обов’язки». І це давало впевненість, яка так потрібна була їй після довгої дороги та пережитих випробувань.

Женя обернулася до Марка і тихо сказала:

— Дякую.

Він лише кивнув, не відповідаючи зайвими словами. Для нього це було достатньо. Вона зрозуміла: він залишився шефом, але водночас подбав про її комфорт, і цього було досить, щоб відчути себе готовою до наступного дня.