6. Попередження

Коли Енді отямився, біля його машини вже стояла група кремезних амбалів. На диво, одного з них він упізнав — це був його дядько Роджер. І виглядав він геть не задоволеним тим, що відбувається.

— Дядьку, що ти тут роби… — не встиг договорити Енді, як отримав потужну плюху, від якої в нього зазвенів череп.

— Ти, щеня! — гаркнув Роджер. — Ти хоч знаєш, кому дорогу перейшов?

— Дядьку, за що?! — обурився Енді.

— Маєш щастя, що він тебе пожалів. Інакше ми б уже забирали твоє тіло з моргу.

— Та він же ніхто! Йому просто передався батьків бізнес…

— Закрий рот! — обірвав його Роджер.

Із чорної “Тойоти” вийшов Едуард, помічник Марка.

— Нехай продовжує, якщо кишка не тонка, — з іронією кинув він.

— Ти хто? — сплюнув Енді.

Едуард спокійно кинув йому в обличчя візитку. На ній було лише одне слово: BOND.

І тоді Енді наче холодною водою облило.

BOND — організація, якої боїться весь світ. Вони можуть усе, їхні філії є скрізь. Одне криве слово — і твоя сім’я стає ворогом для цілих народів.

— Я… я не знав… — захрипів Енді.

— Не знав? — Роджер з презирством глянув на нього. — Ти дрібний паршивець. Дякуй Богові, що він змилувався над тобою. Інакше на той світ пішли б ми всі.

Едуард холодно посміхнувся і кивнув своїм людям. Двоє амбалів підійшли до Енді, заламали руки й поставили його на коліна прямо на мокрий асфальт. Один дістав ніж і без жодних слів різонув йому по щоці, залишивши тонкий, але глибокий поріз. Кров одразу потекла по шиї.

— Щоб щоразу, коли ти дивитимешся в дзеркало, згадував, — тихо сказав Едуард.

Інший амбал витягнув молоток і зламав йому середній палець на правій руці. Енді закричав від болю, але ніхто навіть не змигнув.

— Це ще милість, — додав Едуард, відходячи. — Наступного разу заберемо не палець.

Коли люди BOND пішли, Роджер лиш на секунду затримав погляд на племіннику:

— Молися, щоб я більше ніколи не почув, що ти торкнувся цієї дівчини.

Енді стискав зуби від люті й болю. Чому саме він зацікавився моєю Енні? Чортовий ублюдок… Він поклявся собі: якщо випаде шанс, він помститься і забере Енні назад. Але спершу потрібно було розгрібати наслідки. Марк уже розтрощив два його найуспішніші казино. Збитки були величезні.

Тим часом Євгенія й Марк мчали геть з міста.

— Чекай! Я маю пояснити все своїм! — сперечалася вона.

— Кому “своїм”? Часу немає. Ми й так згаяли забагато на твої прощання, — різко відповів Марк.

— Але ж вони хвилюються за мене! Марк, ти мій шеф, а не опікун. Ти не можеш вирішувати за мене! — крикнула Женя.

Марк раптом натиснув на гальма. Машина зупинилася.

— Добре, — його голос був твердий, майже крижаний. — Але слухай уважно. Ти матимеш рівно п’ять хвилин. А я чекатиму біля машини. Жодних дзвінків. Жодних зайвих слів. Скажеш тільки те, що мусиш.

Він нахилився ближче, і його погляд пронизав її наскрізь.

— Якщо ти хоч на секунду спробуєш піти проти цього — я заберу тебе силоміць. І другий шанс ти вже не отримаєш.

Женя зціпила губи, відчуваючи, як у грудях піднімається хвиля спротиву, але водночас — полегшення. Він дав їй можливість. Хоч і на своїх умовах.

Вони під’їхали до її квартири. Ледь машина зупинилася, як назустріч вибігли близнюки й міцно обійняли її.

— Сестричко, сестричко, ми так переживали за тебе! — крізь сльози вигукнув один із хлопчиків.

— Ну що ви, мої золоті, — лагідно усміхнулася Женя. — Я ж ваша крута старша сестра. Ви ж мене знаєте!

Раптом її відвів убік батько хлопчиків, Бері. Його обличчя було напружене.

— Євгеніє, що це було? Хто ці люди? Ти справді будеш у безпеці?

— Так, не хвилюйся, — заспокоювала вона. — Ти ж знаєш Енді. Він псих, але все буде гаразд.

— Я знаю, — зітхнув Бері. — Але раніше він собі такого не дозволяв. Може, краще б ти не їхала?

— Ні, Бері, — упевнено відповіла Женя. — Це потрібно. Я зароблю багато грошей і повернуся. Це всього лише рік. А Енді… нічого з ним не буде.

— Як знаєш, Жень. Ти вже не маленька дівчинка. Можливо, ти права. Поїдеш — розвієшся, та й Енді, може, забуде про тебе й знайде собі нову іграшку.

— Так, дядьку Бері… мені час. Ми вже мали їхати, — кивнула вона в бік машини.

Бері перевів погляд на Марка. До нього підійшов великий, статний чоловік, і вони заговорили окремо. Бері — невисокий, метр шістдесят, уже у віці, але ще кремезний, спортивний. Збоку це виглядало так, наче розмовляють батько й син. Женя не чула, про що вони говорили, лише бачила, як Марк посміхнувся, а Бері кивнув із розумінням. Це ще більше збентежило її.

— Нам час, — сухо промовив Марк.

Маленькі хлопчики знову кинулися до Євгенії, обіймаючи її так, наче востаннє. Один із них зняв із руки свій улюблений браслет і поклав їй у долоню. Серце Жені стислося, вона ледве стримала сльози.

Вона розвернулася й рушила до машини. Хлопчики ж, відпустивши сестру, глянули на Марка й показали жестом, що якщо він її образить — їм доведеться з ним розібратися. Марк розсміявся, але в його очах майнула повага.

Вони сіли в машину й вирушили в дорогу. По дорозі до Барселони Женя раз по раз намагалася випитати в Марка, про що він говорив із Беррі, але той тільки загадково усміхався й не промовив ані слова.

Женя злегка відхилилася на спинку сидіння, дивлячись у вікно. Місто повільно віддалялося, а в голові крутилися думки: «Чому Марк мовчить? Що він насправді задумав?»

Марк керував спокійно, не обертаючись. Між ними мовчання було важким, наповненим і недоговореними словами. Але одночасно це мовчання давало Жені нову свободу — хоч і обмежену його умовами.

Вона стиснула в руках браслет, подарований одним із близнюків, і відчула, що цей рік буде випробуванням не лише для неї, але й для всіх навколо.