5. Переїзд

 Збираючи речі, вона домовилася з Марком, щоб той дав їй один день — попрощатися з рідними людьми, яких знайшла за роки в Аліканте.

Всі вирішили влаштувати прощальний вечір для Євгенії. Її знайомі були впевнені, що вона їде в Барселону через вигідну робочу пропозицію, і Женя не заперечувала. Так було простіше для всіх. Вона казала собі: це лише на рік, потім повернеться — і все стане, як було.

Вечірка відбулася на пляжі. Було весело, навіть маленькі близнюки — діти сусіда — прийшли. Вони називали її сестричкою. Марк обіцяв не заважати їй хоча б цього вечора, але, звісно, не втримався і спостерігав здалеку. Як виявилося, не дарма.

Свято було в розпалі, всі ніби забули про місцевого главаря… але він не забув про Євгенію. Енді з’явився на вечірці не один, а зі своїми людьми. На відміну від широкоплечого Марка, він був дрібної статури, хоча зростом не поступався. Синьоокий блондин — рідкість для іспанців, і ходили чутки, що його усиновили. Але найбільше Женю лякала його посмішка — холодна, як у серійного вбивці.

Якщо Марк дивився на неї, наче на крихку пташку, то в погляді Енді було щось хижакове, наче він от-от з’їсть свою здобич.

— Гола Енні, — так він називав Женю. Йому подобалося, як звучать “Енні” і “Енді” разом.

 (Від автора: ну та, ну та… що ще може бути в голові у психа?)

— Чого тобі, Енді?

— Чув, ти збираєшся нас покинути. Вирішила піти, навіть не попрощавшись?

Марк, спостерігаючи за сценою, ледве стримував себе. Його погляд міг би просвердлити діру в спині Енді.

— А тобі що до того? Це лише робота на рік. Відпрацюю — і повернуся, — Женя уникала його очей.

— Я ж тебе знаю, Енні. Думаєш, зможеш щось від мене приховати? Але годі про це… Я ж прийшов з подарунком, — його посмішка стала ще більш зловісною.

І тоді Женя зрозуміла: він прийшов не просто так. Один з амбалів схопив маленького близнюка й приставив пістолет до його скроні. Паніка охопила всіх.

Раптом поруч з Євгенією опинився Марк, прикривши її собою.

— Ось ти де… Я чекав тебе, глава сіцілійської мафії, — кинув Енді.

— Якщо знаєш, хто я, то розумієш, чим це для тебе закінчиться, — твердо відповів Марк.

Енді розсміявся:

— Я все прекрасно розумію. Ти не забереш її від мене. Мені байдуже на малих вискочок, яким усе дісталося від батька. Якби не він, ти був би ніким!

Слова зачепили Марка. Він дістав пістолет і приставив його до голови Енді.

— Стріляй, — продовжував сміятися той. — Тоді мізки малого розлетяться. Енні цього не допустить, чи не так? Вона ж у нас милосердна, допомагає всім… навіть мені колись допомогла.

Женя спокійно сказала:

— Відпусти малого. Я піду з тобою.

— Що?! Нізащо! — крикнув Марк.

— Послухай мене. Я не дам йому вбити дитину.

Вона обійняла Марка ззаду й прошепотіла:

— Довірся мені. Я повернуся.

Марк вагався, не розуміючи, що вона задумала, але відступив. Поруч з Євгенією з’явилися двоє амбалів, яких вона нещодавно сама вирубала.

— Серйозно? Думаєте, вони мене втримають? — холодно зиркнула вона.

Її руки туго зв’язали, і двоє амбалів буквально запхнули в машину. На протилежному сидінні вмостився Енді — з самовдоволеною посмішкою.

— Я ж казав, що все буде по-моєму. Щасливо залишатися. Марк ти ще занадто дитина для цього світу, — його голос був солодким і отруйним водночас.

Марк, що стояв неподалік, стиснув кулаки й мало не натиснув на гачок. Але стримався. Машина зникла, і він одразу рвонув за ними.

Дорога тягнулася довго. І саме тоді Женя почала свою гру.

— Ну що ти, Енді, не сердься. Я б і сама втекла від нього до тебе… До речі, руки болять. Послаб мотузку. Ти ж не хочеш, щоб на моєму ніжному тілі залишилися сліди, правда?

Енді примружився, вловлюючи її інтонацію.

— Ох, Енні… Як я можу не пожаліти тебе? Ти ж у мене така добра, — він нахилився, послаблюючи вузол.

Саме в цей момент світлофор перемкнувся на червоний. Женя різко сіпнулась уперед, вдаривши його головою об свою. Поки він від несподіванки хрипко зойкнув, вона висмикнула руки з мотузки й рвучко відчинила двері.

(Від автора: от так, моя дівчинко!)

Вона вистрибнула з авто й кинулася бігти, поки його амбали ще не збагнули, що сталося. Попереду, за кілька метрів, блиснули фари машини Марка.

Марк, що весь час їхав слідом, мало не загальмував від шоку, коли побачив її. Євгенія вже плюхнулася на пасажирське сидіння й гаркнула:

— Що дивишся? Їдь! Швидко!

Він натиснув на газ.

— Я ж казала, я повернусь, — кинула вона, стискаючи дверну ручку.

Але в глибині душі Марк розумів: тепер усе змінилося.