1. Знайомство

Ну що ж… Наша історія починається в Ла-Манзі — вузькому курортному півострові на південному сході Іспанії, у автономній спільноті Мурсія. Ла-Манга розташована між солоним лагунним озером Мар Менор та Середземним морем. Саме тут, серед сонця, пляжів і шуму хвиль, розпочинається тернистий шлях Євгенії, який змусить її зустріти інтриги, пригоди та випробування на шляху до дорослого життя.

Женя приїхала працювати на літо в один із місцевих готелів. Як і кожного року, вона проводила все літо, підробляючи там. Але вона ще не знала, що цього разу її історія зміниться, і найближчим часом на неї навалиться стільки всього, що й уявити важко.

Вона працювала за баром — готувала різні коктейлі, виконувала свою роботу на відмінно. Жодного разу ніхто не скаржився на дівчину. І це не дивно: вона була дуже милою — 159 сантиметрів зросту, світлої зовнішності, з великими блакитними, як небо, очима. Виглядала наче маленька мініатюрна лялька, тож усі сприймали її за школярку, яка прийшла на літній підзаробіток. Насправді ж їй було вже 23. Саме через цей юний вигляд постояльці готелю майже не чіплялися до неї, вірячи, що вона ще неповнолітня.

Але спокійне життя Жені тривало недовго. Одного разу, під час вечірньої програми, яка проводилася щодня, одному з постояльців готелю раптом закортіло врізатися в Женю. Від удару вона впустила піднос із келихами — і згодом саме нашій маленькій пташці довелося заплатити за розбитий посуд. Здавалося б, історія могла б закінчитися лише парою розбитих келихів і компенсацією за них… Але ж ні. Нашому непосидючому гостю раптом захотілося зацікавитися Женею. І, звісно, щоб привернути її увагу, він так просто цього не залишив.

— Що ти робиш? Ти не бачиш, куди йдеш? — сказав Марк, який врізався в Євгенію.

— Ви, звичайно, мене вибачте, але це ви неслися, як шторм на тиху гавань, і налетіли на мене, — спокійно відповіла Женя.

— Що? Як ти смієш так зі мною говорити! Ти ж просто бармен. Клич свого менеджера, нехай він із тобою розбирається, — різко кинув Марк.

Марк був із тих заможних, пихатих йолопів, яким усе дісталося від батьків. Він зовсім не поважав обслуговуючий персонал і вважав їх за ніщо. Але цього разу все було інакше.

— Я ж вам сказала, що моєї вини в цьому немає. І, на хвилиночку, я навіть вибачилася за ніщо, а ви тут балаган влаштовуєте, — продовжила Женя.

— Пташечко, ти не знаєш, хто я, — криво всміхнувся Марк.

Він був сином сицилійського мафіозі, який заправляв не лише Сицилією, а й половиною світу. Але наша пташечка ще про це не знала, тож відповіла:

— Та хоч будьте ви цар, сер чи пер-лар — мені яка різниця.

Вона спокійно хотіла піти далі, але не розрахувала сил нашого грубіяна. Марк, який, між іншим, був 190 сантиметрів зросту, смуглий, кароокий брюнет, схопив її за руку.

— Не так швидко, пташечко. Ти перша, хто дозволив собі так зі мною розмовляти. Або ти вже покійниця, або настільки не боїшся смерті. Як тебе звати, сонце?

— Пустіть мене, мені потрібно працювати, — процідила крізь зуби Євгенія.

У цей момент збоку почувся голос — хтось покликав Марка. Він озирнувся, і Женя скористалася шансом утекти, загубивши свій бейджик.

Марк підійшов до того, хто його покликав. Це був один із друзів його батька. Поговоривши кілька хвилин, він повернувся на місце “аварії”. Побачивши на підлозі бейджик, він підняв його, і на його обличчі з’явилася самовдоволена усмішка.

— Ще зустрінемось, пташечко… Ти від мене не втечеш, — тихо промовив він.

До кінця вечора Євгенія більше не перетиналася з Марком і вже думала, що ситуація вичерпана. Але не тут-то було.

Наприкінці зміни менеджер покликав її до себе.

— Євгеніє, як ти розмовляєш із нашими клієнтами? Що це таке? — його голос був незвично суворим.

— Валентине Павловичу, та що ж я зробила? — розгублено запитала вона.

Менеджер Жені був приїжджим, чоловіком старшого віку, але доброю і щирою людиною.

— Жень, я просив без жартів. Вертаєшся додому негайно. Поки він тобою ще більше не зацікавився. Ти хоч знаєш, кому нагрубила? Сонце, ти мені як донька, і я бажаю тобі тільки найкращого. Ось квиток додому — поїдеш працювати назад у наш старий бар, — він простягнув їй конверт.

Євгенія жила в Аліканте — містечку на південному сході Іспанії, відомому своїм Пальмовим гаєм, який входить до спадщини ЮНЕСКО. Там вона пройшла навчання на рятувальника у місцевій школі Lifeguard

Це було її останнє літо в Ла-Манзі, адже наступного року вона мала почати працювати на пляжі Аліканте рятувальником. Вона просто хотіла ще трохи підзаробити перед новим етапом життя.

— Що це означає, Валентине Павловичу? Хто він? — перелякано запитала Женя.

— Євгеніє, без зайвих слів. Краще тобі не знати, — відрізав менеджер.

Вона не розуміла, що відбувається, але знала одне: Валентин Павлович ніколи б не підняв тривогу без причини. Тому мовчки кивнула, зібрала речі й того ж вечора виїхала до Аліканте.