___

Місто як велетенський кіт розкинулось на пагорбах. Дивний калейдоскоп бруківки та асфальту, підйомів та спусків, води і каменю. Статечна краса охайних будинків старої цегли і шалене сяйво веж із скла та бетону. І звичайно ж жива зелень. Великі парки і затишні сквери, ліси околиць і численні дерева житлових кварталів. Галас центру, та довічний сон тихих районів. 

Старовинне, живе і мінливе місто. Місто в якому подих давніх легенд перемішується з справами та подіями часу теперішнього. Саме таким і тільки таким бачив Андрій своє місто. Особливо навесні коли природа, зібравшись з силами, фарбувала все навкруги безліччю відтінків зеленого, відвойовуючи місто у похмурої сірості зимової години.

Ось і цей день мав бути добрим. Промайнула навіть думка, що в справах настав свій час весни та з'явився проміжок в обридлій буденності.

Андрій стояв на розі коло будівлі редакції, дихав свіжим весняним повітрям та грівся в променях по весняному теплого сонця. У повітрі відчувалась присутність великої води. То не було відчуття моря, яке з'являється у вас в портових містах півдня. Повітря несло у собі відчуття могутнього річища, що владно розділяло місто на право та лівобережні частини. Ріку Андрій не бачив, вона несла свої темні води десь за сусідніми будинками. Це навіть змусило мимоволі всміхнутися таким думкам, ріка, що тече на сусідній вулиці. І, як вдало відмітив письменник старовини, рідкісний птах долетить до її середини.     

Ось і Андрій разом з усіма своїми справами та проблемами відчував себе такою от рідкісною птахою, що летить над бурхливими водами, і не відає чи вдасться долетіти хоч б до середини. Справи робочі останнім часом складались не на його користь. Статті та нариси в друк вдавалося протягнути рідко. Оповідання для різноманітних тематичних збірок також виходили з заздрісною нерегулярністю. Високий рівень конкуренції та внутрішнє озлоблення братів по цеху не давали часу на відпочинок та спокій. Критика і всі безглузді розмови, що точились в мережі Інтернет навіть не піддавалися підрахунку. Та і сам Андрій намагався не морочити цим собі голову. Іноді йому здавалося, що за малим винятком його оточує озлоблена темна маса, це стосувалося в основному Інтернет життя, та боротьби за своє крихітне місце під літературним сонцем. Боротьби за частинку уваги читачів.

Для себе все що коїлось у літературних колах Андрій називав чорною метушнею, а точніше чорними війнами. І асоціюючи себе з птахою, що летить над бурхливою водою завжди уявляв як розтікаються по поверхні темні плями та згустки невідомої, маслянистої субстанції. Нез'ясовне ніщо, що пливе за своїми нікому не потрібним справам, завжди тяглося відростками і не втрачало моменту вчепиться та потягти в темну липку глибину.         

Андрій ще раз усміхнувшись своїм думкам і таким вдалим порівнянням, рушив у бік розташованої неподалік станції метрополітену. У редакції прийняли велику технічну статтю, що тягло за собою хоч і не велике, але поліпшення фінансового становища. Тому не дивлячись на дещо сумбурні і темні думки, що не так давно відвідали його голову, день мусив бути добрим.

Стоячи біля входу в підземку Андрій замислився. Спускатися не хотілося. Аж надто гарно було на вулиці. Та й повертатися додому приємніше по поверхні. Рішення, як це часто буває, прийшло саме собою. Поруч, майже за два кроки, була одна з двох станцій фунікулера, ще одного з незмінних, та досить рідкісних атрибутів міста на пагорбах. Станція була нижньою, розташовувалась навпроти річкового вокзалу. Повагавшись секунду Андрій вирушив до арочного навісу та зупинився в очікуванні фунікулера. Неспішно піднявся в смішному ступінчатому вагончику на верхню станцію. Піднімаючись ще трохи подивився на місто з висоти схилу. Ріка в цьому місці була широкою та спокійною. Ні що не порушувало її мирний перебіг. Ріка, яка текла тут завжди, та буде текти так і надалі.

Піднявшись на верхню станцію, Андрій випив кави біля новомодної кавової машини, ще одного дивного символу його міста, та хто ж її таку вигадав, рожевого равлика на колесах. Подумки попрощався з рікою, та попрямував до площі, що розкинулася між новим та старим соборами. Сонячні зайчики весело грали на золоті куполів. Пройшовши повз білосніжний пам'ятник княгині з далекого минулого, Андрій дійшов до кінної фігури невгамовного і неоднозначного гетьмана, що вічно ніби погрожує ворогам, а можливо і вказує шлях, важкою булавою, і далі звернув з великої площі. Пройшов повз вулицю, що вела до церкви названої, тут він знову посміхнувся, його ім'ям, і далі, повз початок найвідомішого міського спуску, а якщо дивитися з іншого його кінця, то і не менш відомого підйому. Спуск-підйом так само був його тезкою, хоча звичайно Андрій сам був тезкою всіх цих відомих місць. Він прямував в глиб хитросплетінь вуличок, щоб, подолавши ще один не такий вже відомий спуск, опинитися біля площі з великим універмагом і будівлею міського цирку. Перейшовши площу обійти універмаг і попрямувати до старого вокзалу, звідки відходив затишний трамвай, який повинен був, врешті-решт, привезти Андрія до його дому. Некваплива прогулянка повинна була зайняти тридцять п'ять, сорок хвилин, і обіцяла бути приємною. 

Андрію подобалися такі спонтанні походи по рідному місту. Іноді місто відповідав Андрію взаємністю, і відкривало для нього щось нове. Але, якщо замислитись, що може нового показати місто, коли більше трьох десятків років ходити такими знайомими вуличками і знати їх здається як свої п'ять пальців. Але місто вміло дивувати. Несподівано відшукувався сквер що до цього ніби ховався. З'являвся новий, до цього дня не бачений, розпис на стіні будинку, як тепер їх називали мурал, чи ще щось таке ж дивне.

До старого вокзалу залишалося ще хвилин п'ятнадцять шляху. Андрій стояв на черговому світлофорі, і без будь-яких думок роздивлявся навкруги. Ось за тими будинками його улюблена алея дивних міських скульптур з відмінною панорамою старого міста. Десь там стоїть маленький принц, і незрозумілий пам'ятник дощу, як прозвав його Андрій. Людська фігура в повний зріст з краплею прозорого скла, що накриває своєю холодною прозорістю, підняте до неба обличчя.