Птахи ходять босоніж

RETRO

• Бабусю, дивись, я впіймала вітер!

Немолода зовсім сива жінка забігла до кімнати і вклякла на порозі. На підвіконні розчиненого навстіж вікна стояла її трирічна онука, піднявши вгору рученята з розчерепленими пальчиками і весело сміялась. Протяг куйовдив довге хвилясте волосся незвичайного кольору, ніби холодним попелом обсипане. Білі пасма чергуються з чорними та русявими.

• Солечко, обережно, - прошепотіла жінка, поволі наближаючись до малої, аби не злякати, аби та не зробила різкого руху, бо позад неї прірва у сім поверхів. – Йди до мене, маленька.

• Бабуню, ти що, не бачиш його? – дивується дитина. Простягає до бабусі одну з рученят, у якій ніби тримає якісь невидимі ниточки. – Він до мене ниточками прив’язаний. Линвочками. Відпустити?

• Звичайно, відпусти, - погоджується жінка. – Хай летить. Він вітер, він вільний.

• Гей! – стріпує рученятами дівчинка, відпускає невидимі линви. Той рух занадто сильний, мала заточилась назад, зависла над прірвою, волосся забилось, затріпотіло, мов крила птаха.

Дівчинка вирівнялась, легко зіскочила на підлогу в обійми бабусі. Пригорнулась до жінки, поцілувала у мокру щоку:

• Ну чого ти плачеш? – запитала таким тоном, ніби то вона – старша, а бабуся – маленька безпомічна перелякана дитина. – Не треба боятися. Я ж літаю. У мене крила. Просто вони невидимі. І охоронці завжди поряд.

• Фантазерка моя маленька, - плаче бабуся, обіймаючи дитину. – Єдина моя радість, Солечка…

СЬОГОДЕННЯ

Весняний вечір розфарбовував місто у різні відтінки синього. Лікар Лужанський вимкнув світло в ординаторській, збираючись йти додому. Власне, він мав уже давно піти, зміна закінчилась, ще годину тому, але Павло чомусь зволікав. Гортав у пам’яті години, що вже позаду, сподівався відшукати в них причини цілоденного неспокою, який дратував, бо не мав пояснення та видимих причин.

Весь сьогоднішній день з самого ранку видався якимось “не таким”, ніби усталені рейки буття Лужанського невідомий керманич повернув в інший бік. Але в який саме і навіщо він це зробив - той, хто наглядає за нашим існуванням на цій землі - невідомо. Просто із тієї миті, як Павло вранці відкрив очі, на його шляху то тут, то там виникали невеликі перешкоди. Ба, навіть і не перешкоди, а привід спіткнутись...

Колись, в далекому дитинстві, бабуся Дуня говорила маленькому Павлику:

- Буває, що на землю спускається янгол, щоб торкнутися обраного своїм крилом. Якщо зустрінеш свого янгола - не прогав його.

- А як я пізнаю його? – Павлик лупав оченятами в захваті.

- Пізнаєш. День буде таким - незвичайним, не таким, як всі інші. Прийде до тебе очікування. Прислухайся до себе, не пропусти свого янгола, адже він може і не повернутися.

Бабусині слова Павло раптом згадав в середині дня, втомившись перетинатись в прямому і переносному сенсі об «нестиковки». Прийшло усвідомлення, що з самого моменту пробудження день був підпорядкований глибинному почуттю очікування: ось зараз, за рогом... Але доленосний ріг не траплявся, і день котився відшліфованими до дзеркального блиску рейками буденності: ранкові домашні ритуали - вмитися-поголитися-поснідати-міцна кава і новини по ТБ на додачу. Шлях до роботи, звичні затори на вулицях, роздратовані водії та неуважні перехожі. А дрібні перепони попадали під ноги на кожному кроці: крем після гоління закінчився, та й кави майже не лишилось - не забути купити ввечері; пульт від ТБ завалився під диван, поки дістав - всю пилюку зібрав на светр. Ще одна замітка у пам’яті - попросити Ліну Степанівну, домашню помічницю, ретельніше пилососити. Спустило колесо в машині, довелося заїхати на заправку - підкачати. Тому що власний насос чомусь не працює. Поки Павло дістався до лікарні, його місце на стоянці виявилося зайнятим, і як навмисне - жодного вільного метра. Довелось покинути авто в двох кварталах від лікарні.

Робочий день розгортався за залізобетонною схемою: ранкова п'ятихвилинка у зав відділенням-обхід-прийом і т.д, і все ж почуття очікування повороту ставало все виразнішим, наполегливо і послужливо підсовувало давні напівстерті спогади дитинства та юності, дивні асоціації, неясні роздуми.

Після обіду лікар Лужанський мав за графіком прийом в поліклініці, до шостої вечора. Але, як водиться, довелося затриматися на годину з гаком: під вечір бабусь з пхикаючими онуками змінили молоді матусі, що завершили робочий день, отримали у держави своїх чад і вирішили приділити їх здоров'ю трохи уваги.

Після прийому Павло повернувся у відділення, пройшовся по «своїх» палатах: його маленькі пацієнти після вечірніх процедур готувалися спати.

Спеціалізацію лікар Лужанський, син відомого свого часу професора та онук професора медицини обрав, можна сказати, всупереч сімейним традиціям та власним уподобанням. Просто одного похмурого дня серед його товаришів-одногрупників виникла особливо безглузда суперечка. Сталась вона незадовго до доленосного дня, коли студентам-медикам треба було озвучити свою спеціалізацію.