Підкупник

Через тиждень до знайомих нам воріт знову підʼїхав синій спортивний мотоцикл. В цей час на протилежній стороні вулиці, метрів за 30 теревенили 2 сусідки.

– Он подиви, Марина таки завела собі женіха городського.

– Я чула що він якийсь дивний, наркоман чи шось таке.

– Та який наркоман, Володька його б до двору на пушечний вистріл не..
– Мати Василева! - аж вигукнула друга, коли хлопець зняв шолом з-під якого показалась зеленоволоса голова. – Я ж казала наркоман, вони там в городі всі такі.

– Та що ти верзеш, от точно як стара сільська бабка. Онук бачив як він минулого тижня тут їздив, казав, що мотоцикл дорогий, у наркоманів таких не буває.

– А може він його вкрав?
– Так, пішли звідси, хай собі молоді розважаються, не хочу щоб Люда подумала, що я тут її зятя обсуждаю. Ти теж, перед тим як по селу про наркомана розказувать, піди в неї розпитай шо то за хлопець. Современна молодьож не тільки в зелене красяться, то в тих та, як її, поп-культура така.

Звісно, хлопцеві не було жодного діла до сусідок. Він дістав з кишені телефон і відправив повідомлення.
“Виходь”
“Заходь”
“Мені потрібна допомога”
“Не бійся, собака привʼязаний, а окрім нього тебе тут ніхто не вкусить”
“Мері, будь ласка”
Коли він відправляв повідомлення, Мері вже відкривала хвіртку.
– Боягуз!  – засміялась  дівчина і повисла на його шиї – у мене дуже добрі батьки, тобі нема чого хвилюватись.

– А я й не хвилююсь. Оскільки вирішив, що одружусь з тобою, то зустрічі з батьками не уникнути, а раз так, то чого вже там боятись. Раніше чи пізніше - це все одно станеться
– Вирішив він, ти подиви, хай ще за тебе хтось вийде – грайливо відповіла Мері – то чого кликав, як не боїшся?
– Треба вантажник, ось потримай – він відкрив одну з сумок, що сьогодні були прикріплені до мотоцикла і дістав звідти картонну коробку у формі витягнутої піраміди. З іншої сумки дістав меншу чотирикутну, в якій щось булькало і передав цю дівчині. – Тепер пішли.

У дворі їх зустріла мати.
– Знайомся, мамо, це мій хлопець Пітер. Пітере, це моя мама Людмила Павлівна.

– Дуже приємно. Так от від кого у Мері такі дивовижні очі – сказав Пітер, а потім дістав з коробки що тримав у руках букет білих троянд і вручив їй.

– Мамо – простонала Мері - так не чесно, мені він іще квітів не дарував…

– Будуть тобі, пізніше. Як я по твоєму маю увійти в довіру до твоїх батьків, га? Це хабар щоб вони тебе відпустили - засміявся Пітер. У Людмили Павлівни теж на лиці зʼявилась тепла посмішка, тільки Мері ображено дула губи.

– А мені хабар? – У дверях будинку стояв усміхнений чоловік середнього зросту і статури – пляшка чогось мічненьго, наприклад?
– Мамо – знов застогнала Мері – він мене за пляшку горілки готовий віддати. – до Піта – от ось що ти в коробці привіз.
– Ти ж знаєш, що тато жартує. Виставляєш його перед майбутнім зятем не в найкращому світлі.
– Він сам себе виставляє – нарешті посміхнулась дівчина, – знайомся, тату це Пітер, а це мій тато Володимир Петрович.

– Дуже приємно – відповів хлопець і потис простягнуту руку. – Звісно, в мене і для вас є хабар. Мері, давай сюди, дівчатам таке не варто – забрав у дівчини коробку і передав її батькові.