Піт і Мері

Синій мотоцикл

“Виходь”

Мері дивились на повідомлення і не могла збагнути що відбувається. Звісно, це її хлопець Пітер надіслав. Як завжди коротко і по суті. Навіть забагато суті. Сама суть, коротше. Але ж вона не в місті, не в гуртожитку. Він же не забув про це? Визирнула у вікно. Через паркан багато не побачиш, але за воротами, схоже, відбувався якийсь рух.

І справді, Пітер стояв перед воротами, обпершись на синій спортивний мотоцикл. Мері в них не розумілась, то ж це був просто великий гарний мотоцикл синього кольору.

– Що ти тут робиш?

– Привіт, я теж радий тебе бачити…

– Та я рада, рада – дівчина підбігла і обійняла його. – Але справді, як ти тут опинився?

– Тобі розказати послідовність дій, чи причини, які до них спонукали? Їхав повз, вирішив заїхати привітатись.

– Ага, для скаженого пса 100 кілометрів не крюк? Чи де ти там катався?

– Заради того, щоб зустрітись з такою дівчиною, я готовий пішки їх пройти – театрально заявив хлопець.

– Ой, перестань – хіхікнула Мері і притислась міцніше. – Як би тут була Юля, то сказала, що це так романтично, але є тільки я, і я дуже рада що ти зараз тут.

– Я теж радий.

– Так а звідки в тебе мотоцикл?

– У друга позичив.

– О, Дим таки купив його? Довго носився, всім мізки проїв.

– Чому одразу Дим? У мене багато інших друзів – награно образився Пітер

– Мотоцикл не простирадло, треба бути в дуже хороших відносинах.

– Це да… Так, це дімоновий мот. Звісно не так щоб він прямо рвався мені його давати…

– От ти як завжди. Не здається, що у вас надто аб'юзивні стосунки?

– Дим мій найкращий друг, ми ще з початкової школи дружимо. Я довіряю йому як собі. Ну ти ж пам’ ятаєш, навіть побачення довірив… якби не я, то не було в нього дівчини. Що йому мотоцикла шкода для такого друга?

– Якби не він, то і в тебе не було б – з посмішкою зауважила Мері. – Заходь в двір, познайомлю тебе з батьками.

Пітер миттєво подивився на уявний годинник:

– Ой, щось пізно вже, треба повертатись…

– Ха, злякався?! А такий мачо був… Не бійся, батьків немає вдома

– То ти хочеш заманити мене в своє…

– Притримай коней, ми щойно в почали зустрічатись. І взагалі, тільки після весілля.

– Виходь за мене!

– Фу, так не гарно. Ти ж не серйозно пропонуєш

– А якщо серйозно, погодилася б?

– Ну як буде серйозно, тоді і подивимось. Обідати будеш?

– Буду, але не тут. Якщо раптом, батьки повернуться, а ти хлопця вже приволокла. Нащо воно тобі треба?

– Батьки і так дізнаються, он сусіди визирають з-за парканів. Це село, завтра мене вже одружать.

– От бач, тобі вже нічого втрачати, вийдеш?

– Тоді давай дочекаємось батька, попросиш моєї руки.

– Так би й сказала, що ні, нащо ото ходити колами – ображений голосом обізвався хлопець. А потім вже веселим додав – Поїхали покатаємось.

– А куди поїдемо?

– Спочатку поїдемо через все село, щоб точно всі побачили, що в тебе є хлопець…

– Шолом в селі не одягай.

– Чого, я думав навпаки…

– Так цікавіше, хай знають, що він іще й незвичайний – останнє слово вона промовила з особливою теплотою

– Так от, а потім поїдемо трохи далі, бачив дорогою одне затишне кафе, там і пообідаємо.

– Тоді почекай, мені треба носик припудрити.

– Знаєш, Мері, що я іще хотів тобі сказати? – Вони залишили мотоцикл біля дороги, а самі видерлись на пагорб який здіймався посеред великої галявини і тепер сиділи спостерігаючи за заходом сонця.

– Напевно скоро дізнаюсь.

– Пам'ятаєш Вадима, лаборанта з кафедри філософії?

– Не те щоб добре, але якось заходила.

– Так от, він має дачу біля Дніпра, запрошував нас у гості.

– Кого, нас?

– Мене з тобою, а ще Дена і Дімку, з дівчатами, звісно ж.

– Поїдеш зі мною?

– Треба подумати – Дівчина обійняла його руку і поклала голову на плече – поїду, звісно. Але є одна умова.

– Щось я вже починаю шкодувати, що почав цю розмову…

– І не дарма. – Хитро всміхнулась Мері і подивилась йому в очі. – З ким-попало мене не відпустять…

– Я ж не хто-попало..

– То ж тобі доведеться познайомитись з моїми батьками…